Fata morgana. Михайло Коцюбинський

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Собаче. Та ти сиди.

      Гудзь поклав Андрiєвi на плечi свої здоровеннi руки i посадив. Потому наблизив до нього свiй безвусий червоний од пива вид, од якого пашiло жаром.

      – Ти не крути… Ти менi кажи: скiльки лiт прожив? П'ятдесят? Доживаєш вiка? А де ж твої молодi лiта, де твоя сила, покажи свою працю. Мозолi показуєш? Покажеш ще й горб… Цiлий вiк з тебе луску шкребли, а ти, воле, у плузi йди! Наша доля така – робiм i грудьми, та не будемо людьми. Ти глянь на мене: гадаєш – Хома перед тобою? – Худобина. Як став змалечку бiля товару, так i досi. Цiлий вiк з худобою, сам худобиною став. Цiле життя хвости бачив замiсть людей: бабрався у гною, у гною спав, на гною їв, на купi гною й здохну. Я забув, як його у хатi сплять, стонадцять чортiв йому у хвiст! Сорочка на тобi зашкарубла, як кора на деревi, штани умазанi в волячу мазку, бо кров волам пускаю, рук не можу одмити з гною. Сяду з челяддю обiдати, кожне од мене нiс верне – смердить. А ти гадаєш – пахне? Тiкаю од людей – до волiв тiкаю. З волами розмовляю… Я до них говорю, журбу свою виливаю, а вони ремигають… та ревуть, та хвостами одвертають. Тiльки в мене й розваги. А ти думав – жiнка до мене заговорить та ще й пригорне… дiти защебечуть… своя хата зогрiє. Ха! За тими волами я посивiв парубком, побила б їх морока. Тепер тiшся на старiсть, щоб йому дихати не дало, щоб його понесло поверх дерева, на безголов'я! Щоб вiн головою наложив, нужда б тя побила!.. Сто сот крот його ма… Бодай…

      – Гей, чого кричиш, чоловiче, чого лаєшся?

      – Га? Лаюся чого? на душi легше… як нахмариться там – вилаюсь i легше… якби не лаявсь – згорiв би. Таку злiсть в собi почуваю, аж душа пашить… як запече, як запече – так узяв би в руки довбню та й перебив би усiх. Ходив би од хати до хати – та й по головi, та й по головi. Одного за те, що п'є людську кров, а другого – що не боронить. А потому пiдпалив би, щоб усе вогнем взялося та попелом розвiялось, щоб тiльки лишилась гола земля та ясне сонце…

      Хома стояв у хатi високий, аж пiд стелю, очi його дивились кудись поза стiни, безвусий, зморщений, як у баби, вид скривився. Вiн аж тремтiв. Потому раптом зiв'яв, опустився на лаву i душком випив пиво.

      Андрiя взяло за живе. Вiн теж хотiв, щоб його слухали, почули все його життя, як воно стало перед ним: отут, в тiсному ванькiрчику. Дожив до сивого волоса, а добра не зазнав, ой, нi…

      – Я так мiркую, Хомо, коли чоловiк працює…

      Але Хома знов сердився.

      – Пропади ти пропадом… Одному все, другому нiчого. Хiба я не бачив, як стара панi…

      – Коли чоловiк працює, вiн мусить за те щось мати. А як земля менi нiчого не дає…

      – …Стара панi цiлу зиму топила в грубах полотном, що лишилось од панщини…

      – Ну, як земля нiчого не дає – на чорта вона менi? Однаково менi, чи я наймит на своїй землi, чи на чужiй. А все наймит. Правду ви…

      – …Злежалось полотно в коморах… Люди прохають – дайте хоч на сорочку, хай праця людська не гине марно. Та ти слухай же бо.

      – Слухаю, слухаю. Гей, чуєте, правду ви мовите: таки собаче життя маємо. Таж то висотали з мене всi жили. Таж то цiлий вiк свiй напихав я чужу пельку. Ще як була фабрика, жив якось, а як згорiла…

      – Авжеж погорiло, усе полотно згорiло.

      – Яке полотно?

      – Як СКАЧАТЬ