Час жити і Час помирати. Еріх Марія Ремарк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ вагонів. Гребер виглянув у вікно. Він почув назву міста.

      – Ну, хай тобі щастить, – сказав солдат із Кельна.

      – Ми ще не доїхали. Вокзал у центрі міста.

      – Може, його перенесли. Краще запитай.

      Гребер відчинив двері. У сутінках побачив людей, що сідали в поїзд.

      – Це Верден? – спитав він.

      Кілька чоловік попідводили очі, але нічого не відповіли, вони поспішали. Він вийшов на перон. І тут почув, як залізничник гукнув:

      – Верден! Усім вийти!

      Він підхопив свій ранець і протовпився до залізничника.

      – А до вокзалу поїзд не піде?

      Чоловік окинув його втомленим поглядом.

      – Вам у Верден?

      – Так.

      – Он там праворуч, за пероном, автобусна зупинка. Звідти поїдете далі.

      Гребер пішов пероном. Він був новий, із свіжих дощок. Раніше Греберу ніколи не доводилося тут бувати. Розшукав автобус.

      – Ви їдете у Верден? – запитав водія.

      – Так.

      – А хіба поїзд уже не йде через місто?

      – Ні.

      – Чому?

      – Тому, що доходить лише сюди.

      Гребер подивився на чоловіка і зрозумів, що розпитувати далі марна річ. Все одно нічого не доб’єшся. Він повільно заліз в автобус. У кутку ще було вільне місце. Надворі стемніло. У пітьмі поблискували, очевидно, свіжопокладені рейки. Вони вели в напрямку міста. Поїзд уже переформували. Гребер забився в куток. «Можливо, вокзал перенесли з метою безпеки», – невпевнено подумав він.

      Автобус рушив. Це була стара тарадайка на поганому бензині. Мотор чмихав. Їх обігнало кілька мерседесів. В одному сиділи офіцери вермахту, в двох інших – офіцери СС. Пасажири автобуса провели їх очима. Усі мовчали. Усю дорогу в автобусі майже не говорилось. Лише чиясь дитина сміялася, граючись у проході. Це була дівчинка років двох, білява, з голубим бантом у косах.

      Гребер побачив перші вулиці. Були вони неушкоджені. Він полегшено зітхнув. Протарабанивши ще кілька хвилин, автобус зупинився.

      – Виходьте! Усі!

      – Де ми? – запитав Гребер сусіда.

      – На Брамшештрасе.

      – Ми що, далі не поїдемо?

      – Ні.

      Чоловік вийшов. Гребер рушив слідом.

      – Я у відпустці, – пояснив він. – Вперше за два роки.

      Він мусив сказати це хоч кому-небудь. Чоловік подивився на Гребера. У нього був свіжий шрам на чолі й бракувало двох передніх зубів.

      – Де ви мешкаєте?

      – Гакенштрасе, вісімнадцять.

      – Це в старому місті?

      – На межі. Ріг Луїзенштрасе. Звідти видно церкву святої Катарини.

      – Так, так… – Чоловік звів очі на темне небо. – Ну, то ви знаєте дорогу.

      – Авжеж. СКАЧАТЬ