Час жити і Час помирати. Еріх Марія Ремарк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ залишалось непорушним. Тоді другий жандарм ухопив його в оберемок, мов легенький клунок, і витяг із купе. Він робив це без зла, абсолютно байдуже. Чоловік більше не кричав. Він зник у натовпі на платформі.

      – Ви щось хотіли? – перепитав фельдшер.

      – Я вже не поїду далі після перев’язки, пане лікарю? – звернувся до нього закривавлений солдат.

      – Це ми побачимо. Можливо, й поїдете. Але спершу треба зробити перев’язку.

      Солдат вийшов. На обличчі його був відчай. Він назвав фельдшера лікарем, але й це не допомогло. Жандарм поторсав двері в туалет.

      – Так і є, – сказав він презирливо. – Їм більше нічого не спадає на думку. Завжди те саме. Відчиняй! – скомандував. – Швидше!

      Двері відчинились. Один солдат вийшов.

      – Усе хитруєте, еге ж? – гримнув жандарм. – Навіщо замкнулися? Закортіло погратися в схованки?

      – У мене пронос. По-моєму, туалет саме для цього й існує.

      – Та невже? Прямо-таки зараз? І я повинен у це вірити?

      Солдат розкинув поли шинелі. Всі побачили залізний хрест першого ступеня. Солдат глянув на груди жандарма, де не було нічого.

      – Так, – відповів він спокійно. – Ви повинні вірити!

      Жандарм побагровів. Фельдшер поквапився утрутитись.

      – Прошу вийти, – сказав він, не дивлячись на солдата.

      – Ви ж мене не оглянули.

      – Я бачу по перев’язці. Вийдіть, будь ласка.

      Солдат ледь посміхнувся:

      – Добре.

      – Тут ми, здається, вже впорались, чи не так? – запитав роздратовано фельдшер у жандарма.

      – Так точно! – Жандарм кинув погляд на відпускників. Кожен із них тримав у руках документи. – Так точно, впорались, – повторив він і вийшов услід за фельдшером.

      Двері туалету тихенько прочинились. Єфрейтор, що сидів там, прослизнув у купе. Його обличчя блищало від поту. Він сів на лавку.

      – Пішов? – спитав пошепки по хвилі.

      – Та начебто.

      Єфрейтор довго сидів мовчки, обливаючись потом.

      – Я за нього молитимуся, – промовив він зрештою.

      Усі попідводили погляди.

      – Що? – запитав хтось недовірливо. – За цю тварюку, за польового жандарма ти ще молитимешся?

      – Ні, не за цю свиню. За хлопця, що був разом зі мною в туалеті. Він порадив мені не виходити, сказав, що залагодить справу сам. Де він?

      – Висадили. От і залагодив. Він так роздратував отого товстого кнура, що той більше нікого не перевіряв.

      – Я молитимусь за нього.

      – Ну гаразд, молись собі, про мене.

      – Авжеж, неодмінно. Моє прізвище Лютьєнс. Я неодмінно за нього молитимусь.

      – Добре. А тепер заткни пельку. Молитимешся завтра.

      – Або хоч почекай, доки рушить поїзд, – порадив хтось.

      – Я молитимусь. СКАЧАТЬ