Осінні узори. Роман Іваничук
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Осінні узори - Роман Іваничук страница 9

Название: Осінні узори

Автор: Роман Іваничук

Издательство: ""Издательство Фолио""

Жанр: Рассказы

Серия:

isbn: 978-966-03-7336-5

isbn:

СКАЧАТЬ бо від слив’янки шуміло в голові, вийшов у вестибюль. Підійшов до ларка. Купив – таку в пасочки з довгими тороками. Вертався швидко, спотикаючись на чиїсь клунки. Але за столом нікого не було. Цього не ждав Панас. Це ніби хтось останню дошку витягнув з-під нього на хисткому мості, ніби з грудей хтось вийняв серце й щось холодне поклав замість нього.

      Знав: не було тут Оленки, тож не було й жалю. Тільки в грудях гуляла порожнеча після останньої ілюзії.

      У руках – хустина. Це все, що залишилось для нього. Хіба ще одна сльозина з усього його багатства блиснула, горошинкою скотилася по сивому щетинистому обличчю, та й вона загубилась солоним присмаком у куточку вуст.

      1957

      Злочин

      Білою змією в’ється сніг по дорозі. Ідуть телефонні стовпи один за одним, мов зажурені подорожні, виграє вітер морозну пісню на дротах. Я повертаюсь на своє передмістя. Мені не холодно, мене гріє моє щастя.

      Бринить у дротах сумна мелодія, а в мене на серці – радість. Я йду, іду, а пітьма колишеться над землею, така морозна пітьма, різдвяна.

      І раптом з темряви хтось кидає два слова, як два пекучі поличники: «Ти – злодій!» Кидає не як звинувачення, а як вирок, присуд. Здригаюся, немов від пострілу над вухом. Хто це сказав? Оглядаюся навкруги, заглядаю у власну душу, шукаю – і все говорить мені мовчанкою:

      – Ти – злодій.

      Пригадую… Ці два страшні слова тінню, назирці йшли за мною вже довгий час, і знав я, що рано чи пізно вони стануть переді мною, як мої двійники. А тепер, коли вже відбувся суд, коли незримі погляди знайомих відвертаються від мене, схвалюючи вирок, дозвольте мені сказати останнє слово.

      Так, я злодій. Я вкрав чуже щастя. Ба ні, чужого щастя я не крав, я тільки на чужому місці будую своє власне. Вислухайте мене. Може, знайдете в моєму вчинку хоч трохи благородства.

      Одного осіннього дня сидів я в парку на лавочці. Пливли по небу білі хмаринки, розірвані на клапті, як мої думки. Любо було дивитися на них і бачити в них себе.

      Маленька дівчинка в червоному платтячку покинула відерце з пісочком і несміливо підійшла до мене.

      – Ти хто така?

      – Я сховалася від мами, а…

      Пальчиком водила по моєму коліні.

      – У тебе новий костюм, а мені мама купить нові черевики.

      Простягнула ручку до мого обличчя.

      – Які в тебе вуса! – дотикнулась до вусів і опустила раптом ручку. – В тебе лице мокре, ти плачеш?

      Тоді я схопив її на руки, ніжно пригорнув і поцілував у рожеві запашні щічки.

      – Чия ти?

      – Мамина.

      – А мама де?

      – Там… Я сховалася.

      – Вона знайде тебе?

      – Знайде.

      – А я заберу тебе з собою.

      – І маму забереш?

      Я здивовано глянув на дівчинку й не відповів.

      По алеї швидко йшла молода жінка, оглядалася довкола, кликала:

      – Любко! СКАЧАТЬ