Осінні узори. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

      Мати підійшла і рвучко взяла дочку за руку. Ревниво, з болем і образою глянула на мене: «Не смійте, не смійте, в мене й так немало горя». Мабуть, саме через це я взяв малу за другу ручку й сказав:

      – Я ж іду з тобою, певно, що так.

      Ми йшли мовчки, тільки Любка щебетала за всіх.

      – Два такі великі черв’ячки, як твій, мамо, мізинний пальчик, були там. Їх горобці з’їдять, правда? Я хотіла сісти на лавочку, а один хлопчик мене зігнав, каже – тато прийде. Такий хитрий! А тоді я побігла, побігла! Мамо, а з пластиліну можна й хлібики ліпити чи тільки ляльки? А дзиґа зіпсувалась, нам дядько направить, правда? А ти казала, мамо, що великі не плачуть, а дядько плакав…

      Мати глянула на мене.

      – Це неправда, – кинув я зніяковіло.

      – Любка ще не вміє говорити неправди.

      – Ні, це просто їй привиділось. Гріло сонце… піт…

      – Так, погода сьогодні як улітку, – сказала вона з ноткою приязні в голосі.

      Можливо, думка про мою слабість розбудила в ній прихильність до мене – люди люблять бути в горі не самотніми, – жінка почала розмовляти, розпитувати, де живу, чим займаюсь. Я відповідав скупо. Час від часу поглядав на її вигнуті щоки, на чорні брови, що густо збіглись на переніссі, та стурбовані навіть при усмішці очі. Життя вже встигло накласти на неї свою печать, з очей світився нелегко здобутий досвід, і при тому всьому була дуже молодою і вродливою.

      Мене цікавило тільки одне питання, чому мала запропонувала взяти й маму до себе. Діти нічого даром не говорять.

      – Хто ваш чоловік?

      Вона зніяковіла, по обличчю пробігла тінь обурення, повні образливих сліз очі виклично глянули на мене. Я каявся і готовий був вирвати собі язик за таке питання, але було пізно. Може, вона розведена, покритка, у кращому випадку, вдова, але яке це має значення? Моє питання було нетактовне, грубе. Я чекав, що вона мене присоромить, проте почув спокійне:

      – Мій чоловік працює з вами… в редакції…

      Це мене ще більше здивувало. Чому ж тоді вона так збентежилась?

      – Як його прізвище?

      – Андрійчук, Петро.

      Тепер мені все стало ясно. Петро – мій колега по роботі… Пригадалися розмови, суперечки, його висловлювання про жінок. На думку спливли Петрові слова в задушевній зі мною розмові: «Нема гірше, колего, коли з дружиною не знаходиш спільної мови. Це страшно. Женись і ти нарешті, але шукай собі жінку за освітою».

      То була розмова про людину, яка йшла тепер поруч зі мною. Тоді я щось заперечував товаришеві. Тепер пильно дивився на неї.

      – Ми вже прийшли, – сказала жінка біля під’їзду на вулиці Шопена. – Прощавайте.

      – Всього найкращого.

      Але Любка тягла мене за руку.

      – Ходи до нас. Будемо хлібчики ліпити з пластиліну.

      – Іншим разом, Любочко.

      – Коли – іншим? Ну, коли?

      – Завтра, добре?

      – Завтра, завтра! Мамо, дядько завтра прийде!

      Наші з матір’ю погляди зустрілись довше, ніж звичайно.

СКАЧАТЬ