Вікна застиглого часу. Юрий Винничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ я обожнював. З розчервонілими радісними обличчями ми зносили до хати вудженину. Бабця з мамою розгортали м’ясо, обнюхували, роздивлялися з усіх боків, а потім кожному втинали по тоненькому паруючому плястеркові – бо ж піст! – і всі пробували, плямкали вустами і казали свою думку. Витончені смаки гурманів виявляли чи то надмір соли, чи то обмаль вишневих полін, чи то брак селітри, чи то забагато жару. Ну, не було так, аби хтось не зробив зауваження, але висновок завше був радісним – вудженина смакувала знаменито. Досить сказати, що не смакувала вона мені ніколи так, як у той день, коли ми її вудили. Усе, що я потребував від свята, це тих кілька плястерків вудженини, про яку я на всі решта днів забував, а ще – печиво.

2

      Млосний дух дріжджового тіста, яке вистоювало в покою біля грубки, забивав памороки, я тихцем прокрадався до миски, ледь-ледь прохиляв полотняного рушника і дивився, як воно росте, жадібно вдихаючи п’янливий пах. Солодкого пекли неймовірно багато – щонайменше чотири струдлі (маківники), пірник (медівник), перекладенець (пляцок, перекладений бакаліями, по теперішньому сухофруктами), пекли пампухи з варенням із рожі та вергуни (хрусти), які я любив найбільше, коржики у формочках з кремами різних кольорів, смак їх досі не вступився з мого писка, і я продовжую нести на своєму піднебінні повітряну легкість кремів – цитринового, помаранчевого, мигдалевого, вишневого, горіхового і трускавкового. Випікали великий сирник, якого потім обмащували чоколядою, його не треба було їсти, він сам розпливався в роті і миттю зникав, розчинявся у слині. Маленькі рогалики з мармулядою чи конфітурою і печиво з перемолотих шкварок не претендували на особливу позицію в ієрархії солодощів, але найбільшою їхньою заслугою було те, що зберігалися вони найдовше.

      Їли ми всі ці скарби в суворій послідовності. Першими мусили зникнути пампухи, бо за день-два вони черствіли й втрачали свою привабу, водночас із ними мужньо йшли на страту коржики з кремом. Неодмінною радістю передсвяткових приготувань було лизання макогона, яким мама розтирала креми. Кликати мене не треба було, я прибігав відразу, щойно долинав до моїх вух той характерний шурхіт макогона стінками макітри, яку мама затискала колінами. А ще я любив тримати макітру за береги, але так, щоби на великі пальці налипав крем.

      Проте імператором усіх смаколиків був безперечно горіховий торт з трьома ґатунками кремів і трьома ґатунками коржів. Він просто давив своєю монументальністю і шляхетністю, адже участь у його прикрашуванні брав мій дідусь, а що головне – залучав і мене. Ми вирізали з сушених слив і абрикосів зірочки та хрестики і викладали ними поверхню торта, зайве казати, що всі обрізки тут же поглинав саме я. Дідусь чомусь байдуже дивився на цю мою маленьку слабість. А ще ми мали в своєму розпорядженні кольорові цукати – помаранчеві, цитринові, кабачкові, гарбузові і – не повірите – баклажанові.

      Цукати готували заздалегідь. Шкуринки цитрусових, нарізані соломкою, кубики кабачків, гарбузів і баклажанів, засмажені в цукрі й підсушені, зберігали в слоїках. І то, власне, був найбільший скарб мого дитинства, СКАЧАТЬ