Вікна застиглого часу. Юрий Винничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      Вона важко дихала, заковтуючи повітря, а з кишень її широкого квітчастого халата стирчали волічка і шпиці. Тут же появилася і її сестра у такому самому халаті і теж із в’язанням.

      – О! Як ти виріс! Тебе й не пізнати!

      Мене посадили на канапу і стали вгощати чаєм із тістечками. Я пив чай і не знав, з чого почати, а обидві тітоньки навперебій ділилися враженнями від мого візиту, не перестаючи увесь цей час перебирати шпицями. Нарешті я проказав:

      – Мене послала мама…

      – Ах мама! – невідомо чого зраділа тета Люція. – Та чи ти не Cофійчин синок? – а коли я кивнув, ще більше зраділа: – От бачиш, я ж казала! А ти подумала, що то синок Люсі. Я ж тобі казала, що він на Люсю зовсім не схожий.

      – І як я не помітила, що в нього очі чисто як у Софійки?… Ага, то чого тебе мама послала?

      – Мама послала сказати, що бабуся вчора в ночі…

      – Ой! – перебила тета Люція. – Наша дорогенька Сяня! Ну-ну, оповідж нам, як вона поживає. Давненько ми з нею не бачились. Хіба зо три тижні…

      – Місяць тому, – уточнила тета Олімпія. – Вона до нас приходила. Пам’ятаєш? Ти ще тоді перестудилася.

      – Ага-ага… Ну-ну, синочку.

      – Бабуся вчора на городі поралася аж до вечора…

      – Та певно! Сяня! – підморгнула тета Люція тітці Олімпії. – Де б вона спокійно посиділа. Як мурашка, все життя.

      – Вона хотіла викорчувати кущ аґресту, – намагався продовжити я.

      – Аґрест? – насторожилась тета Люція, і руки її завмерли. – Так-так, це вона для нас… Ми ж її просили, бо у вас такий гарний аґрест! Хочемо й собі посадити. Минулого року твоя мама вгощала нас неймовірним аґрестовим варенням з вишневими листочками.

      – Ми вже думали, що забула, – додала тета Олімпія.

      – Е-е, та щоб Сяня забула! – замахала руками тета Люція. – Сяні зайвий раз ніколи нагадувати не треба… тілько, я си такво міркую, де ми того куща посадимо, Олімпцю?

      – А під парканом.

      – Хіба не з того боку, де ті Паращуки! Там дітиська все повисмикують.

      – І то правда. Тоді з другого боку.

      – А там авта їздять. Весь аґрест буде в порохах.

      – Тоді просто під вікнами.

      – Ой, на моїх жоржинах!

      – Ти забула, Люційко, що хлопчик не договорив про…

      – Ах, так-так… – засміялася тета Люція. – Яка ж то файна дитина! Прийти аж із Софіївки, аби нам сказати, що Сяня для нас вже того куща викорчувала! Може, ти його заодно і приніс?

      – Ні, бачите, коли бабця потягла за той корч, то її раптом заболіло в грудях…

      – Ой, Боженьку! – сплеснула руками тета Олімпія. – Бідолашна! А я тобі казала, Люційко, не двигай тої шафи сама. Нам, старим, вже не до тяжкої роботи.

      – Ну, Олімпцю, коли часом треба… Тая шафа тут як більмо на оці. Тільки місце займає.

      – То що її – викинути?

      – А нащо нам дві СКАЧАТЬ