Семен Жук і його родичі. Олександр Кониський

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ а я й не знав… ніо!» Показалась висока могила. Погонич взяв вправоруч з почтового шляху. Проіхали верстов дві, дорога почала твердійша, курява стала далеко менша и перед проізжими явився чудовний краёбраз! На версі чималоі гори біліла церква, на котрій сяяв золочений хрест; на взгірьі в садах, наче в зеленім морі, розкошував білий панский будинок з зеленим зелізним дахом; округ ёго визирали невеличкі, чепурні, огрядні хатки селян: з десяток, чи и менше; по під горою, мов срібний пояс, текла річечка, на другім боці річки, тож на взгірю, розкинулось чимале село.

      «Ото де церква,» сказав Жук, то наш хутор – Жуківка; там тілько наше дворище, та священника; а ото на тім боці козаче село – Кулики. Приход один. Церква у нас, а зоветься хутором… Коли хочеш побачить усю красу сего краёбразу, треба подивиться на ёго тогді, як сонце сходить. Просто рай! річка оддає червоною гадюкою… Ну, хлопче! торкай, торкай! от – от дома будемо.»

      Жук замовк. Мовчки въіхали в село; в селі тихо – наче в могилі: нігде ні що не щавовкне; зараз видно, що робочий час.

      Въіхали в двір… и тут тиша! З під комори тілько якась сіра собака гавкнула на дзвінок, та й вона скоро замовкла. Підвернули до рундука. З будинку одчинились двері и показався старий, заспаний чоловік, в сірих штанах городянского крою, босий, в жилетці. Він протирав очи и сердито дививсь: мабуть ёму не сподобалось, що ёго розбудив дзвінок.

      «Здоров був Иване!» озвався до ёго Жук. «Се ти – ще?»

      – «А, а – а! се ви паничу! Я се вас и не пізнав, так вас занесло пилом… Та таки, признаться, задрімав трохи, скучно одному.»

      «А де-ж матуся и сестри?» спитав Жук Ивана.

      – «Усі на косовиці, ще зранку поіхали. Там и повар, там и обідатимуть.»

      «Отаке! чи даси-ж нам чого попоісти?»

      – «Нема у мене нічого! хиба самовар нагрію, та у ключниці візьму масла и молока.»

      «Ну й добре! познось же, будь ласкав, з воза, та дай спершу нам вмитися.»

      Иван повагом позносив з воза скринки и узли, гукнув на ключницю, щоб борзій ставила самовар, а сам принявся обмивать и чепурить гостей.

      «А де косять?» спитав Жук.

      – «В Нестратовщині.»

      «Ми, перекусивши, подамось туди-ж.»

      – «Хиба пішки,» сказав Иван; «бо дома коней нема.»

      – «Далеко та Нестратовщина?» спитав Джур.

      «Верстов чотири.»

      – «Ні! не буде и трох,» перебив Йван, «тілько що жарко дуже.»

      «Се дарма! ми підемо, як трохи спаде жара,» одповів Жук.

      Обмившись, причепурившись и перекусивши, Жук и Джур пішли до косарів. Йшли вони не проіздною дорогою, а стежечками через жита навпростець. Жара трохи спала, але все ще в повітрі стояла тиша и духота. Жито почало вже красоваться и оддавало тонким ароматом. На полях попадались невеличкі могили засіяні житом, котре легонько колисалось тихою, ледве примітною хвилею. Де-не-де манячили невеличкі гайки: небо було чисте, блакитне, нігде ні хмариночки… Груди розкривались якось широко, втягаючи в себе чисте ароматичне сільске повітрє.

      «Дивись!» сказав Жук; «он-он манячить ліс; ото й наша Нестратовщина…»

      – «А, СКАЧАТЬ