На розпутті. Борис Грінченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ чепурна постать у гарно пошитій одежі пасувала до випещеного вродливого обличчя. Голова була одкинена назад, очі дивилися сміливо, чепурні чорні вуси завивалися вгору.

      – Дуже радий! – промовив Келишинський, досить недбало стискаючи руку Раденкові, і зараз же заговорив з Квітковським.

      Прийшло ще кілька людей, в хаті зробилося тісно, і Квітковський попрохав гостей до зали. Як ішли, Гордій стиха спитавсь у Демида:

      – Чи ти знаєш цього Келишинського? Що воно?

      – А так собі, – ніщо, десь у суді служить, родич господареві, то, мабуть, і зайшов випадком.

      Посідавши в залі, почали розмовляти. Трохи згодом вийшла й Квітковського сестра, Ганна. Вона ніяк не нагадувала брата, бо вдалася в батька. Обличчя, може, з не зовсім рехтельними рисами, було любе й чепурне – розумні темні очі під дугастими бровами та високий білий лоб були йому окрасою. Раденка дуже вразила її невисока, але струнка постать. Він не зводив з неї очей і зовсім не помітив, що і в Демида Гайденка очі відразу засяли, як дівчина ввійшла в хату.

      Брат познайомив сестру з Раденком. Гордій блиснув на неї своїми сміливими ясними очима, і дівчина несамохіть звернула на його увагу.

      – Я чув, – ви недавнечко з села? – почав Раденко, сідаючи коло Ганни.

      – Еге! – кивнула вона головою.

      – Я теж відтіль, і цікавий знати ваші вражіння… Як вам здалося село? Що ви в йому знайшли?

      – Ваше питання дуже широке, та я й не можу сказати, що була на селі близькою до народу: народ якось одхиляється од інтелігентної людини… – відмовила дівчина, трохи соромлячися з несподіваних запитань.

      – Я виріс проміж народом, – сказав Раденко, – і думаю, що вмію з їм говорити…

      Але його перепинив один студент:

      – Саме це й я помічав – мужик нам не йме віри. І я певний, що це буде доти, поки обов'язкова освіта українською мовою порівняє пана з мужиком.

      – Освіта вкраїнською мовою – це так, але не обов'язкова – відказав Гордій. – Це був би примус над народом. З якого права інтелігенція робитиме свої бажання обов'язковими народові? Чи не схотів би того й народ ізробити?

      – Ти помиляєшся, Гордію, – відказав Демид Гайденко, – свої бажання накида інтелігенція народові, а загальнопризнану правду.

      – А яку ж то?

      – А ту саме, що світ кращий од темряви.

      – Невже ви думаєте, що народ сам, коли схоче, не візьме цього світу? Хіба важаєте народ за дурня, що не розуміє власної користі? Світ кращий од темряви! Але – який світ? Той, що ви бачите, те, що ви вважаєте за світ! А може світ зовсім не такий і, може, зовсім не такого світу хоче народ? Як же ви можете накидати йому свою просвіту, коли він, може, її не хоче? Невже ви думаєте, що народ дитина? Що не має свого морального кодексу, своєї – коли хочете – культури? Я серед народу народивсь, виріс серед його і знаю, що ви дуже помиляєтесь, думаючи так.

      Конец ознакомительного фрагмента.

СКАЧАТЬ