Ворошиловград. Сергій Жадан

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ часом узагалі часто зідзвонювались, нервово щось виговорюючи й постійно сварячись. Ніби не довіряли один одному. Льолік ще раз бігав до автомата з кавою, повернувшись, вилив її собі на костюм, старанно витирав плями вологими серветками і проклинав брата за непунктуальність. З Льоліком завжди так – улітку він пітнів, узимку мерз, за кермом йому було незручно і в костюмі він почувався невпевнено. Брат його напружував і втягував у сумнівну ситуацію. Я радив йому не вкладатись, проте Льолік не слухався, можливість легко заробити вганяла його в якийсь ступор. Мені лишалось поблажливо спостерігати за цими його спробами фінансових махінацій, тішачись, що не дозволив їм і себе втягнути в підозрілу затію. Я теж сходив по каву, поговорив з охоронцями, погодував псів чипсами. Потрібно було їхати. Але без брата Льолік їхати не міг.

* * *

      Він вибіг із-за рогу, розпачливо озираючись і відганяючи від себе псів. Льолік засигналив, Боря помітив нас і побіг до машини. Пси бігли слідом, підібгавши рвані хвости. Відчинив задні дверцята, застрибнув досередини. Був у костюмі й зеленій, доволі пом’ятій сорочці.

      – Боря, – сказав Льолік, – шо за хуй?

      – Блядь, Льоша, – відповів на це Болік, – нічого мені не кажи.

      Привітавшись і зі мною теж, Болік дістав із кишені піджака кілька дисків.

      – Що це? – запитав я.

      – Я музики нам записав, – пояснив Болік. – Щоб дорогою слухати.

      – Та в мене свій плеєр є, – відповів я.

      – Нічого, ми з Льошею послухаємо.

      Льоша у відповідь скривився.

      – Льолік, – засміявся я. – За тебе що, брат вирішує, яку музику слухати?

      – Нічого він не вирішує, – ображено мовив Льолік.

      – Що хоч за музика? – поцікавився я.

      – Паркер.

      – І все?

      – Так. Десять дисків Паркера. Більш нічого цікавого я не знайшов, – пояснив Болік.

      – Мудак, – сказав на це Льолік, і ми поїхали.

* * *

      Від музики «фольксваген» здригався, мов консервна бляшанка, по якій били дерев’яною палицею. Боря, сидячи позаду, послабив вузол краватки й напружено розглядав спальні райони. Минувши тракторний і проїхавши базарчик, ми врешті вирвалися за кільцеву. Виїхавши за місто, рушили в південно-східному напрямку. На КПП стояли даішники. Один з них ліниво подивився в наш бік і, не побачивши нічого цікавого, відвернувся до своїх. Я спробував поглянути на нас його очима. Чорний «фольксваген», перекуплений у партнерів, костюми зі стоку, черевики з минулорічної колекції, годинники з розпродажу, запальнички, подаровані колегами на свята, сонцезахисні окуляри, придбані в супермаркетах: надійні недорогі речі, не надто вживані, не надто яскраві, нічого зайвого, нічого особливого. Навіть штрафувати не хочеться.

* * *

      Зелені пагорби тяглись по обидва боки траси, травень був теплий і вітряний, птахи перелітали з одного поля на інше, пірнаючи галасливими зграями в повітряні потоки. Попереду, на обрії, сяяли білі багатоповерхівки, над якими СКАЧАТЬ