Роман з містом. Світлана Горбань

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Цією пропозицією ви ще більше поглиблюєте провину! Таку образу лише кров’ю змити можна!

      – Розплачуйтеся. Ходімо поговоримо, – похмуро додав другий молодик.

      Тремтливою рукою пан Зулевич кинув офіціантові гроші й, блідий, на ватяних ногах, приречено посунув до виходу в оточенні кремезних хлопців. Попереду йшла панна-спокусниця, весело озираючись. Плечі покрила легеньким боа. Ніби вже й не повія, а просто якась недоросла бешкетниця… Страшна халепа!

      Зулевичу хотілося кричати, кликати на допомогу. Мабуть, рот сам розтулився, бо один зі зловісного ескорту погрозливо прошепотів у самісіньке вухо:

      – Тільки пискни!

      «Грабіжники», – здогадався пан Ілько. То нічого, грошей із собою не так уже й багато. Але навіщо вся ця комедія?

      Крізь вузьку арку його провели до маленького двору, оточеного старими чотириповерховими будинками, і там один з батярів[6], той самий, із крижаним голосом, повторив:

      – Ви образили нашу сестру.

      – Я готовий залагодити… Я… відшкодую… Тобто провину… Що маю робити?

      Обличчя молодика пом’якшало, і він сказав:

      – Що з вами робити? Гаразд. Запросіть нас на вечерю в «Парадиз».

      – Або в «Атляс», – додав інший.

      Пан Ілько чув, що «Парадиз» – найдорожча ресторація в місті, але швидко закивав, тільки й пробурмотівши:

      – В «Атляс» краще…

      Компанія радо загомоніла. Їхній ватажок уже не крижаним, а приємним голосом звернувся до іншого хлопця:

      – Мареку, твоя черга вести Магду додому. Але довго не барися. Здається, цей пан – чоловік розумний та щедрий.

      Ілько зрозумів, що батяри ошукали його, як найпослідущого невдаху, але куди дінешся? Та й гроші тепер є. Багато грошей. Треба звикати до заможного життя. «Атляс» – лише перший крок.

* * *

      Це була одна з найулюбленіших розваг компанії Магдиних братів, у якій вона досконало грала роль живця. Вони навчили її зупиняти чоловіка поглядом і зваблювати, наче гейша, непомітними рухами. І все заради шикарної вечері або чудового мордобою – траплялося й таке, але рідко. Заможні чоловіки охочіше воліли вивертати гаманці, ніж підставляти себе під кулаки «покривджених» братів.

      Одного разу на цей гачок уловився й майбутній їхній приятель Гогенцоллерн, але тоді все пішло інакше. Хоч як Магда намагалася спровокувати його на нечемні дії, цей юнак у військовому строї поводився з підкресленою повагою. Коли брати вже не витримали й підійшли, щоб поговорити, він сказав їм весело:

      – Хлопці, друзі мене попередили, як ви спритно ошукуєте приїжджих. Наслухався про вас від полковника Сосницького. Пам’ятаєте його? Але це не означає, що я не хочу випити з вами. Запрошую всю компанію!

      Він устав, клацнув підборами й назвався:

      – Барон фон Штаубе. Генрих.

      Завдяки Гогенцоллерну – таке прізвисько дав новому товаришеві Марек – життя братів Свідзинських значно поліпшилося. Барон грошей не шкодував. Його кишеня могла витримати будь-яку розвагу. СКАЧАТЬ