Вересові меди. Надія Гуменюк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Яка ще корова? – Дана нарешті оговталася. – Димка – то жінка. Взагалі то вона Домка Калапуша, але в нас усі звуть її Димкою.

      – І навіщо ж Домці-Димці Калапуші стільки цвіту? Що вона з нього робить? Квіткове сіно для своєї корови?

      – Тю на вас! І чого ви-те до нещасної корови вчепилися, як реп’ях до хвоста? Та й немає у Димки корови. А з вересового цвіту вона мед робить.

      – Вересовий мед?! У вас тут знають, як робити вересовий мед?!!

      – У нас усе знають! – випалила гонорово.

      І чого це він так дивується? Ніби Дана сказала йому про небесних прибульців, які спустилися на землю, поселилися в їхніх Туричах і живляться виключно вересовим нектаром. Чудний якийсь. Вона підхопила кошики і повернулася, щоб іти до Димчиної хати. Але хлопець вихопив їх у неї.

      – Давай піднесу!

      – Сама справлюся – вони неважкі! – заперечила.

      – Все одно… Не годиться такій кралечці великі кошичиська носити. Не бійся – не вкраду. Я ж навіть зеленого уявлення не маю, що з цими квітами робити. От якби ти мені по секрету шепнула рецепт вересового меду…

      – Його тільки Димка має, – Дана все ще трималася за кошики.

      – А казала, у вас тут геть усе знають.

      – Кажу ж, Димка знає. А вона наша.

      – Хм… До речі, я Теодор, тобі дозволяю називати мене Тео. Або Федором, або Федірком, як називають однокурсники, – на твій вибір. Тільки не Федьком – це вже дуже… Пхе, якось мені не пасує. Та відпусти нарешті ці свої шедеври народного лозоплетіння і назви й своє ім’я.

      Дана промовчала. Хлопець стенув плечима.

      – Все одно дізнаюся.

      Тричі виважив кошики над головою, як важкоатлет гирі, і бадьоро закрокував слідом за Даною.

      – Подумати тільки – вересовий мед на Поліссі! Та це ж світова сенсація! Якщо мені ця ваша аборигенка… Як там її? А, Димка. Якщо мені пані Димка скаже рецепт… Це ж… Ти чула про країну Шотландію?

      – Я ходила до школи.

      – Молодець – гарна відповідь. А до гімназії?

      – Мама з татом не захотіли до міста відпускати.

      – А твої мама з татом часом не пан і пані Косінські?

      – А що, я у них так удалася?

      – Не знаю, я ж їх не бачив. Ще поки що не бачив. Чув тільки, що земля у вашому селі Косінським належить. Але взагалі-то ти на панночку дуже навіть схожа: тоненька, тендітна, ніжки взуті, ручки білі. Та ще й до школи ходила.

      – З панною Косінською попав пальцем у небо! А те, що я у школі вчилася… Що ж тут аж такого дивного? У нас чимало дітей записуються до школи, тільки ходять потім хто скільки. Дехто взагалі рік-два повчиться, а далі – ні ногою. А я шість класів закінчила, бо школа у нас шестирічна.

      – Ух ти! Аж всі шість класів! Але, може, у школі тобі цього не розказували. Ось послухай. Отже, колись на території Шотландії, це така країна, сусідка Англії, жив маленький корінний народ СКАЧАТЬ