Перлини української класики (збірник). Василь Стефаник
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Перлини української класики (збірник) - Василь Стефаник страница 51

Название: Перлини української класики (збірник)

Автор: Василь Стефаник

Издательство:

Жанр: Зарубежная классика

Серия:

isbn: 978-966-14-9947-7, 978-966-14-9306-2, 978-966-14-9948-4, 978-966-14-9950-7, 978-966-14-9951-4, 978-966-14-9949-1

isbn:

СКАЧАТЬ од того, що в його од самого ранку й рісочки не було в роті.

      – Тату! – сказав гордо Карпо. – Ви покинули майструвать, а ми вам нічого не кажемо.

      Старого неначе хто вщипнув. Він заговорив дрібно й сердито, наговорив синам сім мішків гречаної вовни, невважаючи на святу п’ятницю, та й пішов у повітку. Сини почали знов розмовлять.

      – Коли я буду вибирать собі дівчину, то візьму гарну, як квіточка, червону, як калина в лузі, а тиху, як тихе літо, – сказав веселий Лаврін.

      – Мені аби була робоча, та проворна, та щоб була трохи куслива, як мухи в спасівку, – сказав Карпо.

      – То бери Мотрю, Довбишеву старшу дочку. Мотря й гарна, й трохи бриклива, і в неї серце з перцем, – сказав Лаврін.

      Лаврінові слова запали Карпові в душу. Мотря не виходила в його з думки, неначе стояла тут на току недалечко од його, під зеленою яблунею, і дивилась на його своїми темними маленькими, як терен, очима. Він неначе бачив, як пашіло її лице з рум’янцем на всю щоку, як біліли її дрібні зуби між тонкими червоними губами. Карпо задумався, сперся на заступ і не зводив очей з того місця під яблунею, де він ніби вгледів свою гарячу мрію в червоних кісниках на голові, в червоному намисті з дукачем.

      – Карпе! Чого це ти витріщив очі на яблуню, наче корова на нові ворота? – спитав Лаврін.

      Карпо ніби не чув його слів та все дивився суворими очима на зелене гілля. Хотів він прогнать з-перед очей ту мрію, а мрія все стояла й манила його.

      Сонце почало повертать на вечірній круг. Кайдашиха вийшла з хати і прикрила очі долонею. Вона була вже не молода, але й не стара, висока, рівна, з довгастим лицем, з сірими очима, з тонкими губами та блідим лицем. Маруся Кайдашиха замолоду довго служила в дворі, у пана, куди її взяли дівкою. Вона вміла дуже добре куховарить і ще й тепер її брали до панів та до попів за куховарку на весілля, на хрестини та на храми. Вона довго терлась коло панів і набралась од їх трохи панства. До неї прилипла якась облесливість у розмові й повага до панів. Вона любила цілувать їх у руки, кланятись, підсолоджувала свою розмову з ними. Попаді й небагаті панії частували її в покоях, садовили поруч із собою на стільці як потрібну людину. Маруся пишала губи, осміхалась, сипала облесливими словами, наче дрібним горохом. До природної звичайності української селянки в неї пристало щось вже дуже солодке, аж нудне. Але як тільки вона трохи сердилась, з неї спадала та солодка луска, і вона лаялась і кричала на ввесь рот. Маруся була сердита.

      – А йдіть, діточки, полуднувать та й батька кличте! – крикнула Кайдашиха тонким голосом.

      Лаврін покинув заступа й пішов до хати. Карпо стояв, спершись на заступ.

      – Карпе! Йди, серденько полуднувать! Кидай роботу. Омелько, кидай майструвать. Уже з півдня звернуло.

      – Покинь мені полудень на столі: я зараз прийду, – обізвався Кайдаш з повітки, не повертаючи голови.

      Сини з матір’ю пішли в хату, а батько все сидів на ослоні та майстрував. Він СКАЧАТЬ