Ходіння Туди і Назад. Тіна Гальянова

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ книжку. Але підійшли вони саме тоді, коли я перегорнула останню сторінку.

      Мабуть, для них і для мене час плинув по-різному, принаймні так тоді мені здалося. Чому?

      Я ніколи не читала швидко. Не тому, що не могла (навпаки, ще в школі техніка читання в мене була найкращою в класі), просто завжди свідомо не поспішала, намагаючись смакувати кожне речення, кожне слово. Крім того, жодна людина не може читати дуже довго без перерви: очі втомлюються, тіло ціпеніє; потрібно змінити діяльність, щоб відпочити. Тому в житті я нізащо не прочитала б книжку обсягом триста сторінок навіть за день, хоч яка б вона була захоплива. А тут усе сталося так швидко, що я й не похопилася. І жоднісінької втоми, ніяких надзусиль. На одному диханні. І якби ж хоч книжка була вартісна. Коли почала її читати, то не могла відірватися, та, прочитавши останній рядок і зрозумівши, що все, продовження не буде, подумала, що мене нахабно, як першокласницю, надурили. Таке ж відчуття було й після перегляду серіалу «Загублені». Я ненавиджу серіали, але цим була просто одержима: не пропускала жодної серії, навіть повтори дивилася. Мало того: коли мені довелося поїхати на кілька днів на конференцію в інше місто й жити в гуртожитку, де не було телевізора, я щовечора дзвонила мамі й просила слово в слово переказувати мені все, що сталося в «Загублених». Такий заплутаний сюжет, такі неймовірні повороти, фатальні події − усе це так мене захопило, що я не хотіла, щоб кіно закінчувалося, але вже й не могла дочекатися розв’язки.

      Та, мабуть, автори сценарію самі заплуталися й просто вирішили залишити все як є. Я була шокована. Серіал закінчився, а запитання множилися в геометричній прогресії. Після перегляду останньої серії я зрозуміла, що мене, як і мільйони інших глядачів, просто «кинули». Спочатку я чекала на продовження, але його не було й бути не могло, адже всі герої повернулися з острова, а от що то за острів і що ж урешті там відбувалося, так і залишилося загадкою.

      Щось схоже я відчула, прочитавши цю книжку. Автор (як потім з’ясувалося, авторка, і це знаково, бо частіше саме жінки на таке здатні) дуже хвацько закрутив сюжет, хоча нічого особливого в ньому ніби й не було. Письменниця просто трохи схитрувала. Насправді ж писала про звичайнісінькі, цілком банальні речі. А нас зараз нічим не здивуєш. Нині, здається, сама історія, яку розповідає автор, уже нічого не важить. Стільки вже написано детективів, трилерів, мелодрам із такими закрученими сюжетами, з такими натуралістичними зображеннями чи, навпаки, з такими фантастичними подіями, що звичайна житейська історія нікого вже не може зацікавити. Але якщо їй надати несподіваної форми, а головне − поспекулювати на одвічному людському бажанні − обов’язково знати, чим усе закінчиться, то можна досягти неможливого. Оце, власне, і зробила письменниця, ім’я якої я, на жаль, забула.

      Книжка розпочиналася звичайнісінькою історією життя звичайнісінької людини. І коли ця історія добігала, здавалось би, найцікавішого моменту, який починав просто пахнути інтригою, авторка ніби не навмисне, а так, мимохідь, перемикала свою увагу на когось геть випадкового, людину, СКАЧАТЬ