Лемберг. Під знаменами сонця. Анна Хома

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ колоритом Західної України ХІХ століття. З перших сторінок перед заінтригованим читачем постають гоноровий шляхтич Януш Губицький, спадкоємець родового маєтку, та його таємничий гість Мар’ян Добрянський, чиє покликання – панські маєтки грабувати. Здавалося б, що цим двом робити разом? Що може єднати панича та розбишаку, багатія та злидаря, шляхтича та русина? Чому пан шляхтич із такою шаною приймає у своєму домі злодійчука, чия рука щомиті може «здригнутися і ненароком поцупити те, що погано лежить»? Та й то ще було б не найгірше! Чи знає шляхтич, що «десь глибоко-глибоко, на денці чорної, як сажа, душі» його гостя зачаївся хижий звір, котрий понад усе жадає кривавої помсти? Хто насправді цей Мар’ян Добрянський, навчений вправно «віддзеркалювати тих, з ким має справу, перевтілюючись у чиновника, хлопа, вояку, п’яницю, шляхтича чи лакея»?

      Тим не менш дві дороги переплелися на суцільний клубок.

      «Кожному – того пана і слугу, яких він заслуговує», – стверджує письменниця і… не шкодує випробувань для своїх героїв: аж до останньої сторінки не уявляєш, чи спалахне їм світло наприкінці тунелю…

      Зізнаюся, після книги Марка Твена «Принц і жебрак», читаної в далекому дитинстві, уже й не сподівалася натрапити на таку яскраву пригодницьку оповідь. Та якщо літературному класику марився Лондон середини XVI століття, то наша сучасниця Анна Хома звернулася до легендарних таємниць рідного Львова, що гордо йменувався Лембергом протягом майже півтора століття австро-угорського періоду свого життя. Так-так, життя, адже місто в цьому романі постає «істотою, що має власну душу, дихає, росте і розмножується новими будівлями й дорогами, захоплюючи довколишні території у свій полон». І читач уже бачить її очима, як «поодинокі екіпажі стукотіли Личаківським бруком, який закінчувався біля церкви Петра і Павла, переходячи далі у битий гостинець; вулиця Пекарська потопала в садибах із пишними садками і неодмінними городами; Панська, піднявши сукні, манірно спацерувала від Бернардинів до Кручених стовпів; а на Баторії однаково добре почувалися буцегарня “Кармеліти” і реальна школа, натякаючи на непередбачуваність шляхів Господніх»…

      На диво, авторці майстерно вдалося обійтися без «любовної» домінанти, що зазвичай притаманна «жіночому» письму – хай то фентезі, трилер, детектив чи навіть історичний роман. І без того книга Анни Хоми щедро насичена таємницями та інтригами, карколомними пригодами й несподіваними відкриттями, тож захопленому читачеві доведеться не раз і не два вернутися поглядом на обкладинку, аби з приємністю переконатися: саме так, це написала жінка.

      Вікторія Гранецька

* * *

      Є міста, до яких неможливо зайти крізь браму.

      Є міста, до яких неможливо зайти.

Юрій Андрухович

      Має той пустельник хату із каміння, ложе кам’яне, свічку кам’яну, крила кам’яні приросли корінням до закам’янілого вицвілого сну…

Дзвінка Сумарук

      Крекчучи, ми почуємо кроки стихії вогню та будемо вже готові управляти хвилями полум’я.

Аркадій і Борис Стругацькі

      1

      – Як ваш опікун і друг вашого дому я категорично заявляю, що ваша поведінка не витримує ніякої критики! Яблуко від яблуні недалечко падає! Ваш прадід, Царство йому небесне, сильно постраждав, бо хотів перший із-поміж усіх увільнити своїх хлопів від панщини, хоча кожен знає, що хлоп – то ліниве створіння, яке ні на що не годиться, а якщо йому трохи попустити, то він своїм благодійникам улаштує мазурську різню![1] Він заразив, наче холерою, своїм лібералізмом дружину і дітей! Ваш батько потім увесь час водився з цими русинами![2] І що ми маємо на сьогодні? Уся країна пожинає отруйні плоди отруйного сім’я демократії, яке вкинули тоді в гарячі голови наших предків Генцьо Чорний і «Стоваришення»![3] Усі ці начебто патріотичні сили намагалися зламати освячені віками традиційні порядки! Вони думали, що хлопи їх підтримають, і через це ми зазнали поразок і в сорок шостому році, і в шістдесят третьому! Я вельми дивуюся, що вас нічому не навчили їхні помилки. Як зайдеш між реп’яхи, то й реп’яхів наберешся, а вовк, скільки його не годуй, до смерті в ліс зиркає, – переконливо продемонстрував знання прислів’їв, хлопів і вовків пан Бохенський, дідич[4] сусідньої Поникви, офіціаліст[5] до самих кісток. Предметом його найбільшої гордості був величний палацик над не менш величним ставком. Ну, і ще донька.

      Для тих, хто не зрозумів: це він про мене. Я не удостоїв пана не те що словом – поглядом не удостоїв: занадто дорогоцінний мій погляд, щоб розкидатися ним всебіч. Того й гляди, утратиш усю свою дорогоцінну гідність. Хоча… втрачати те, чим зроду не володів, – самі розумієте, непросто.

      Зате Януш здійнявся, мов шуліка.

      – Ви маєте рацію, мої родичі були шляхетними людьми і воліли сісти СКАЧАТЬ