Листи з того світу. Сергій Бут

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ ні, сюди їм зарано, – відповів я.

      Розмови в стилі «перетягування канату» щоразу розважали нас, і ми без проблем розумілися.

      – Ще хотів спитати: ви ніколи не чули прізвища Ісаєв? Може, знали когось? Може, батьки щось розказували?

      Крамар набрав у легені повітря і неквапом заговорив:

      – Батьків моїх війна забрала, синку. А прізвище таке, звісно, чув. Тітка моя троюрідна…

      При слові «тітка» я напружився і з надією в очах глянув на Яшу, проте сказані ним слова нічого, крім розчарування, не дали.

      – …мала таке прізвище. Уже померла давно і спочиває собі в Ізраїлі, на Батьківщині.

      Я невдоволено опустив голову.

      – А що сталось, Андрію?

      – Нічого такого. Нещодавно знайшов лист. Захотілося більше дізнатися про автора. Може, порадите, із чого пошуки розпочати?

      Співрозмовник, задерши голову, абстрагувався від процесу торгівлі.

      – А що ми маємо за фактом?

      – Лист, автором якого ймовірно була жінка, і темну історію, описану в ньому…

      Далі я коротко переказав товаришеві зміст послання та свої припущення щодо розвитку тих подій. Я чекав пропозицій від більш досвідченого чоловіка. На щастя, вони в нього були.

      – У вас є два шляхи: військовий і цивільний.

      – Тобто? – перепитав я, утрачаючи терпець.

      – Якщо ваша версія про приналежність Родіона до лав Радянської армії правильна, то можна звернутися до військового архіву. Але, на мою думку, починати треба з РАЦСу, а точніше – з його тодішніх виписок, де обов’язково мусять бути дати смерті немовлят і, звісно, певні відомості про їхніх батьків. Так питання може бути вирішене.

      Приятель, безумовно, мав рацію.

      – Ви дуже розумний чоловік, Яшо.

      Крамар крутнув головою й іронічно парирував:

      – Ще невідомо, Андрію, хто з нас розумніший: я – мудрий і досвідчений єврей, чи ви – студент, який користується моєю мудрістю безкоштовно.

      Висновок продавця звеселив нас обох. Насміявшись, крамар узяв свій телефон.

      – Гаразд, а тепер – до справи. Знайдіть-но мені тут Валентину Семенівну.

      Я взяв до рук стареньку «нокію», відшукав потрібного абонента і натиснув кнопку виклику.

      – Алло, Валечко? Привіт, моя рибонько… Яша, Яша. Ну як ви там?… Ну і слава Богу. Валечко, твоя Рая ще працює в загсі?… Допомога потрібна, невеличка… Що? У відпустці?… Гм… – Обличчя Яші спохмурніло, та зразу проясніло. – Недовго? Гаразд, зачекаємо, нам нікуди спішити… Ага, нехай. Спасибі тобі!

      Попрощавшись, Яша тріумфально глянув на мене.

      – Раїса повернеться з відпустки, і я влаштую вам, юначе, аудієнцію в неї.

      – А вона не у Львові?

      Мій розчарований тон не залишив гендляра байдужим.

      – Ні. Але не підганяйте час, Андрійку. Лист пролежав півстоліття, хтозна, може, він чекав саме на вас.

      Важко було сперечатися із філософськими роздумами СКАЧАТЬ