Біґ Мак. Перезавантаження. Сергій Жадан

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ ще не знаходив на свою задницю стільки неприємностей, ну, але це вже карма, це вже карма…

      І я сідаю в підземку і їду додому, після чотириденного спілкування з друзями мені хочеться спати та їсти, особливо хочеться спати, тому я засинаю просто у вагоні й прокидаюся лише на Дунаї, давно проїхавши свою зупинку. Додому вертатися не хочеться, тому я виходжу на вулицю й забрідаю у величезний, розміром у кілька кварталів, торгівельний центр, знаходжу там так само величезний, на двадцять залів, кінотеатр, вишкрібаю рештки грошей і купую квиток на якусь дитячу анімацію.

      Поблукавши коридорами, знаходжу свою дев’ятнадцяту залу, у якій сидить самітня пенсіонерка, сідаю в перший ряд і відразу ж засинаю.

      Інколи мені здається, що я витрачаю більшість власного часу на непотрібне мені спілкування з непотрібними й нецікавими мені людьми. Речі не завжди видаються необхідними, а події та вчинки виправданими, часто думаєш: нащо це все, – бачиш, мені не завжди вистачає терпіння, аби звести докупи все, що зі мною відбувається, тоді я просто чекаю, коли все зведеться докупи само собою, зазвичай так і буває, життя насправді дуже проста річ, ти собі просто пливеш цією рікою, не намагаючися когось потопити, пливеш собі, задивляючись у прозорі води, й іноді, коли дивитися уважніше, справді може здатися, що ти бачиш, що там – на тому дні, хоч там насправді нічого немає.

      Мене розбудила пенсіонерка, яка разом зі мною дивилася фільм. «Юначе, – каже, – прокидайтеся, фільм закінчився». І прямує до виходу. «Дякую», – кажу я їй услід і думаю, що робити далі, розглядаюся в порожній залі й бачу збоку біля екрана ще один, очевидно, запасний, вихід, а оскільки за мною все одно ніхто не стежить, виходжу через нього.

      За дверима виявляються сходи, певно, це якийсь пожежний вихід, тут зовсім порожньо й не зовсім чисто, я думаю повернутися в залу, але потім вирішую зійти цими сходами, однаково, навіть якщо хтось мене тут і зустріне, скажу, що заблукав, зважуюсь я і йду вниз.

      Поверхом нижче біля металевих дверей стоїть стілець, на ньому лежить порнографічний глянцевий журнал і великий мобільний телефон у шкіряному футлярі, певно, тут сидить охоронець, а оце кудись вийшов, може, відлити, зараз повернеться, застане мене тут і надає по голові, як якому-небудь Джону Леннонові, думаю я і, згадавши про Леннона, швидко підходжу до стільця, хапаю телефон, збігаю сходами вниз, знаходжу широкі двері, штовхаю їх й опиняюсь на вулиці.

      Через п’ять хвилин, коли я вже сидів на лаві поблизу торгівельного центру, задзвонив телефон.

      – Хто ви? – спитали мене.

      – А ви?

      – Я власник телефону.

      – Дуже приємно, – кажу. – А що вам треба?

      – Поверніть мені мій телефон!

      – Ви знаєте, – кажу, – я боюся, що ви мене здасте поліції. Спробуйте купити собі новий. А цей я викину.

      – Куди викинете?

      – Ну, СКАЧАТЬ