Чому я не втомлююся жити. Ярослав Мельник

Чтение книги онлайн.

      А через рік я взагалі все забув. Навіть дивувався, що так мучився, що я вбивця. Тобто залишилося неприємне почуття, але більше цих спогадів, як помирала, плачучи, людина, в нашій спальні, не з’являлося. Та й у тій його сім’ї змирилися, звикли жити без сина і батька. Деякий час ще стояла перед очима самотня стара мати і те дівчатко з розпухлим носиком, а потім і вони зникли. Особливо після одного випадку, коли, проходячи повз їх будинок, випадково побачив цю саму матір, яка зло і дрібно сварилася з сусідкою. І нічого доброго і високого до неї не відчув.

      Останнім часом ми щось з Любою гриземося, через всілякі житейські причини. Гроші у нас завелися, а радості якось немає. Мій старший, Вовка, гуляти почав, вночі не приходить ночувати. Коротше, щодня по новій проблемі. Нудно якось. Помітив, що Люба дивиться на мене, наче мене немає. «Піди винеси сміття». А сама щось там шкрябає, на кухні. «Єлізарови на тому тижні відлітають в Париж». А самій ой як хочеться, в Париж. «Люба», – кажу. «Що?» – роздратовано так. «Нічого». І йду виносити сміття.

      Боже ти мій, от життя. Що з нами відбувається. Набридли один одному, чи що? Сміття, Вовик. Париж. Гроші. А, ще, здається, вбив людину. Було діло. Завтра вранці на роботу. А-а-а, спати хочеться. Ні почуттів, ні смислу. Все-таки тоді, в ті жахливі дні, я жив повноцінно, потужно. І плакав від горя разом з тією старою. І страждав.

      «Люба, – сказав я ввечері. – Ти ще пам’ятаєш той випадок?» «Який?» «Коли я вбив людину». «А що ти мав робити? Чекати, поки він нас уб’є?» А сама нервово так постукує ложкою об тарілку, думаючи про щось своє. «Я ж убивця». «Перестань. Ти поступив як мужчина». Приємно, звичайно. І раптом: «Відремонтуй кран у ванній, скільки можна тягнути?» «А чому ти злишся?» «Тому що мені добре живеться!» «А чого тобі не вистачає?» «Мені всього вистачає». Поговорили.

      Пішов я на могилу, до тієї людини. Дуже мені якось самотньо стало. Думав, розворушу себе, може. Згадаю, як він помирав, у мене на очах… Може, щось прокинеться, в душі. Але крім похиленого хреста і надгробної плити «Павлов Геннадій Костянтинович», нічого не побачив. Не відчув. Трава і скелет в землі. Скінчив я твою доріжку, друже. Пробач, чи що.

      Мій Барабанкін

      – Я захотів змінити зовнішність, – сказав він і подивився мені в очі.

      – Невже для тебе це так важливо?

      Він завжди був псих, завжди. Чому я не зв’язала своє життя з нормальною людиною?

      – Я той же, – сказав він. – Усередині я той же.

      І я зрозуміла, що він не брехав, справжній чорт, лісовик, дідько, весь у СКАЧАТЬ