У вогні плавильника.Золото. Ганна Гороженко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ що досвідчений в політичних справах Єронім передасть знання молодому розпещеному принцу. Невідомо, чи встиг він бодай якоїсь науки того навчити, бо свій земний шлях скінчив Ходкевич ще на початку дороги, у Кремінці. Його слабке, підірване тою ж політикою здоров’я не витримало мандрів. Недовго Софія з Карабчиїв, вона ж княгиня Ружинська, була кастеляншою Відня. А шкода. Бо тут, у Литві вона нарешті відчула себе в безпеці і в любові. Ходкевичева позирнула в блакитні очі Адама і відчула, як тепло і добре їй стало раптом. У цій тьмяно освітленій вітальні палацу, що потонув в жалобі.

      – Ти не мусиш воювати, Софіє, – плямкаючи, висловився Адам, що відрізав другий шмат качки.

      – Ти що, не хочеш повернути землі Ружинських? Твої ж землі? – жінка посуворішала.

      – Ні, це вже не мої землі. Я їх зрікся.

      Софія пирхнула, але змовчала.

      – І тобі раджу про них забути. Тут у Вільні – ти почуватимешся вільно. Вибач, за такий каламбур. Але це правда. Тобі не треба буде відстоювати себе, воювати. Тут із тобою буду врешті я. Тут, в місті, куди постійно навідується король зі своїм двором, ти зможеш вигідно видати заміж Марію. А що на неї чекає у Ружині? Постійні війни? Я б не ризикував її життям, Софіє.

      Ружинська-Ходкевичева відчувала, як лють заповнює її по самі вінця. Вона і чути не хоче про відступ. Вона ж, Софія, ніколи не здавалась. Хазяйка з рипом відсунула крісло і підвелась. Спопеляючим поглядом вона змірила блакитноокого Адама, другого сина Кирика Ружинського. Але ані словом не прохопилась. Жінка в жалобі вийшла із зали і гучно гримнула дверима.

      Розділ XII

      Хмель плівся нагору, аж до самого піддашшя, затулив собою всю стіну дерев’яної занедбаної садиби і здавалось, що проковтне, придушить її своїм міцним і гнучким зеленим єством. Італієць задивився на рослину і вдихав солодкаво-гіркий аромат. Від нього чухалось у носі. Моцне гілля нагадало йому виноградні лози, під якими він зростав в материному обійсті неподалік Рима. Під розлогим виноградом, який так само нависав над їхньою оселею, як і цей пахучий хмель, він грався, коли був малим, вчив латину та Святе Письмо вже підлітком, під ним вперше зізнався собі, що не тягне його ані до війни, ані до життя міщанина середньої руки з купою дітлахів та постійно роздратованою дружиною. Під тими лозами він вирішив йти шляхом до Бога. Але Всевишній, здалось, не почув його. Серджіо швидко опинився серед папських церковників, найвищих сановників, намагаючись отримати їхнє благословення на службу Богові, чи хоча б на дозвіл служити Папі. Благо, сімейні зв’язки допомогли йому наблизитись до найвищого духовенства. Але він поки так і не став ближчим до церкви. І він – ще не священник і вже не мирянин, немов застиг на роздоріжжі. Серджіо через це навіть сердився на церковників – замість того, аби дати гідне призначення, молодика відправили сюди, в цей незрозумілий йому край, наповнений схизматиками та єретиками. «Хоча треба визнати, що й серед них є особливі, – італійцю згадалась смішлива ігуменя. – СКАЧАТЬ