Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана. Анатолій Дімаров

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ пит, перевівся нінащо: тільки губи, та очі, та ще жовна на випнутих вилицях.

      Утратив сон, з ночі в ніч вертівся на ліжку, важко зітхав. І все більш ненавидів свою половиноньку: спала, хоч би тобі що! Над головою вішатимуть – очей не розплющить! Хіба візьме подушку та натягне на вухо, щоб не чутно було, як рипітиме шибениця…

      Ну, та цій завжди собаче весілля! Не стане його, Гайдука, одразу ж знайде інші обійми…

      Хвойда всесвітня!

      Якось не витримав – стусонув коліном у спину.

      Олька зойкнула, зірвалася з ліжка.

      – Ти що?!

      – Нічого… – Гайдука аж за горло здушило. Стримався, щоб не заїхати ще й кулаком. – Лягай досипай… Кор-рова…

      Олька почухала спину, знову полізла в ліжко: тепла, розморена.

      – Спи, доки мене не повісили! – докинув гірко Гайдук.

      – Як не повісили, то вже не повісять, – озвалася позіхаючи Олька. Вмостилася, почмокала смачно і одразу ж заснула.

      Гайдук на неї вже й дивитись не міг. Ображено сопучи, зсунувся з ліжка, взяв ковдру, подушку, пішов до канапи. Закурив, довго лежав, пропікаючи вогником темряву, блимав понуро. Скнів у безнадійних думках, ятрився образою на чорну німецьку невдячність, служив їм вірою і правдою, власного життя не жаліючи, а вони – чоботом у душу!..

      За віщо?

      Одне й утішало, що не посадили одразу ж за ґрати. Може, все ж урахують його бездоганне минуле, самовіддану службу, а особливо – дві медалі, що висять на мундирі: не за очі красиві їх одержав Гайдук, тричі ходив у самісіньке пекло, переповзав через кордон, ризикуючи щоразу нарватися на кулю прикордонника чи попастися чекістам до рук. І невідомо, що було б краще, бо тоді Гайдукові пригадали б усе: і банду і активістів повішених, і шпигунство на іноземну розвідку – залишав на той крайній випадок Гайдук ампулу з отрутою: в комірець, в самий кінчик, щоб, як до лиха, то одразу вхопити у зуби…

      Повертався щоразу – мов з того світу…

      А почалася війна – теж довелося перебрати гіркого. Знов по цей бік, у більшовицькому тилу, з приймачем і ракетницею: вишукував цілі для літаків. Недосипав, недоїдав, помирав од спраги і втоми, ризикував щохвилини, бо спіймали б – на місці й покінчили б; скільки разів вгризався у землю зубами, коли поруч, у темряві, тупотіли захекано й стривожені злі голоси боляче били у вуха: «Тут він!.. Тут!.. Пильніше шукайте!.. Звідси злетіла ракета!..»

      Шукали. Проходили поряд, мало не топталися по ньому, а він лежав, уже й дихнути не сміючи, і, якби міг, то зупинив би і серце: боявся – почують. І потім, коли небезпека минала, довго не мав сили покласти «вальтер» за пазуху: пальці аж прикипали до руків’я розпеченого…

      А тепер що: до стінки і – «фойєр»? По медалях, що самі й навішали?… Ні, медалі зірвуть, як зірвав колись хреста німецький полковник з німецького ж таки офіцерика. Помах руки – і людини не стало. Живий труп із білим, як крейда, обличчям. Покірна мішень для карабінів…

      Ех, життя, будь ти неладне!..

      Ранок стрічав, мов давнього ворога: не чекав нічого втішного від наступного дня. Зодягався, випивав склянку міцнющої кави, плентав у поліцію – чекати на черговий виклик до слідчого.

      Телефонний дзвінок іноді лунав одразу ж, як тільки переступав поріг кабінету, а бувало, апарат мовчав аж до вечора. І невідомо, коли було важче. Сидів, як прив’язаний, – хоч що робив, відчував отой телефон. Наче міну. Ось-ось візьме й вибухне. Ось-ось…

      Порятунок прийшов, коли уже й не сподівався.

      Представник гестапо з Полтави, якого всі німці в Хоролівці чекали, як смертної кари, виявився Гайдуковим знайомим. Та не просто знайомим – товаришем: в одній і тій же розвідшколі навчалися перед війною, поряд і спали, і їли. І в карцері якось разом сиділи, коли надумалися провідати місцевих дівчат.

      Віллі Кофт не забув минулих Гайдукових послуг: як той підставляв не раз спину, виконуючи за себе й за нього важку та невдячну роботу. Мив у казармі підлогу. Чистив гальюн. Бігав на пошту за посилками від батьків Віллі, які за своїм улюбленим сином світу не бачили. І хоч вважалися обоє курсантами і були наче рівнею, однак Гайдук уже тоді добре затямив, хто з них слуга, а хто – пан. Тож належно себе й поводив.

      Коли по закінченню школи його відразу ж послали на Радянський кордон – на диверсії й розвідку, а Віллі забрали в Берлін, Гайдук і це сприйняв як належне. Бо куди йому, безбатченкові, без роду й племені, рівнятися з арійцем, та до того ж ще й з аристократів: мав перед прізвищем приставочку «фон» – золотий отой ключик, що відчинятиме двері до найвищих посад у майбутньому.

      Віллі й зараз уже обіймав солідну посаду і мав неабиякий чин: штурмбанфюрер СС. І якщо на Гайдукових грудях побрязкувало лише дві медалі, то Кофтів бездоганно пошитий мундир прикрашували не СКАЧАТЬ