Біль і гнів. Книга 1. Анатолій Дімаров

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ і з медом будемо, і врожаї догори поповзуть. Бо де бджола політає, там і агрономові робити нічого…

      А може, його спонукало стати бригадиром і те, що не міг спокійно дивитися на недбальство, де б воно не траплялося. Побачить погано впряженого коня, обов’язково зупинить: «А якби вас отак упрягли!» – та сам упряж і поправить; чи як хто ледь вилами ворушить: «У вас що – вила найважчі? А давайте поміняємось!» Бо сам із дитинства ріс у святій пошані до праці, до землі, на якій жив, яка його годувала й зодягала. І не було в його вустах гіршої лайки, аніж «ледащо». Як про кого уже й слів бракувало, такий він був непутящий, то Васильович завжди кінчав так:

      – Ото ж воно таке, прости Господи… Одним словом – ледащо!

      За всі оці роки Тетяна так зжилася з своїми господарями, що відчувала себе наче в рідній сім’ї.

      Особливо зблизилася з ними, як народила позашлюбну дитину.

      Поверталася з лікарні – боялась і думати, як її зустрінуть в селі. Коли їздовий сказав: «Ну, вчителько, оце вже й приїхали», – сказав, як їй здалося, з неприхованим насміхом, вона не посміла навіть глянути в його бік.

      Притискаючи до грудей немовля, швидко перебігла двір, ускочила в сіни: їй здавалося, що все село дивиться осудливо на неї. Так же похапцем, щоб не зіткнутись з господарями, одчинила двері до своєї кімнати. І завмерла, вражена…

      Кімната сяяла, мов на Різдво. Наче сама Діва Марія з народженим Ісусом мала ось-ось ступити сюди: Данилівна дістала усе, що найкраще, та й розвішала по стінах, прослала на столі і на лавках. Веселими, святковими барвами переливалися рушники, скатертина й доріжка. А біля ліжка, що на ньому спала Тетяна, тулилася щойно змайстрована колиска, споряджена повним приданим для немовляти.

      Тієї колиски, прибраної тієї кімнати не забуде Тетяна, поки й житиме…

      Радилася з господарями у всьому. Не мала од них таємниць ні у великому, ні у малому, і настільки звикла покладатися на думку господарів, що вже й не вагалася, коли вони раяли зробити так, а не так. То ж коли Васильович сказав, ще цього разу хай не білує Мартина – великого гріха в тому не буде, вона вирішила, що так і зробить, хоч перед цим домовлялася з німим про інше.

      Закололи Мартина наступного тижня, в суботу.

      Всю ніч жарила ковбаси та смалець. Аж під ранок, вкрай зморена, прилягла не роздягаючись та одразу ж, здається, й схопилася: в прочинені двері снувався голосний шепіт Васильовича:

      – Олексіївно, збиратися пора! Підвода коло двору.

      Тетяна, навіть не вмившись, вибігла з хати. Одразу ж пірнула в туман, що тік густо вулицею, заливав двори. Мокрий, холодний, він так і пронизував.

      – Все уже на возі, – сказав їй Васильович.

      Коні стояли коло воріт, понуривши неправдоподібно великі голови. Їздовий непорушно сидів на передку: він навіть не поворухнувся, коли Тетяна почала вибиратись на воза. І лишень тоді, як Васильович наказав: «Ти ж гляди, завези прямо на базар», – СКАЧАТЬ