Біль і гнів. Книга 1. Анатолій Дімаров

Чтение книги онлайн.

      – Що це тобі наче шпичку встромили?

      Дружина повернула до нього зніяковіле обличчя, посміхнулася жалісно:

      – Старий, я таки, мабуть, піду.

      – Куди? – здивувався Васильович.

      – Та до корівок… От стоїть мені той рев у душі…

      – А без тебе там не обійдуться?

      – Так я ж їм хоч дієчки пообмиваю.

      – Про мене, – махнув рукою Васильович, і звеселіла Данилівна ухопилася притьмом за чавун. Невдовзі й подалася з двома паруючими відрами:

      – Я швиденько, старий.

      – Про мене… – байдужою луною відгукнувся Васильович: перед очима його стояли не корови – коні. Буланий і Гнідко. Може, й справді піти та забрати, поки не згинули у гнояці? Данилівна повернулася перед сніданком.

      – А ти знаєш, хто у них біля корів?

      – Хто?

      – Федора!

      – Федора? Іванова?

      – Атож.

      – Ну й ну! – аж покрутив головою Васильович. – То ж недаром корови так мітингують!

      – Я її вже совістила, совістила, – переживала нещодавню сварку Данилівна. – Та чи в тебе, кажу, серця немає, чи очі залила молоком, що нічого не бачиш!..

      – Найшла кого совістити! У неї в самої цицьки у гною…

      – А тоді й сказала: «От побий мене Бог, як я тебе перед усім селом не висрамлю, що й діти твої тебе стидатися будуть!..»

      – То й що: помогло?

      – Та де… Ні стиду, ні сраму!.. «Як тобі, – каже, – куркульської худобини жалко, то й лазь коло неї, а мене на дуринку робить не заставиш!» То що будеш казати?.. Плюнула я та й пішла…

      Надвечір Данилівна ще раз зібралася до усуспільнених корів:

      – Сходжу та подивлюся, чи хоч їсти їм на ніч поклала. Бо й не засну…

      Васильович, який увесь день ходив як у воду опущений, сказав дружині почекати:

      – Ти от краще сядь біля мене та послухай, що я надумався.

      – Що ти надумавсь, старий?

      – Надумався, що нам таки не минути колгоспу, – з натугою мовив Васильович. – Рано чи пізно, а таки доведеться вступати. То краще вже так – одрубати зразу!.. Та воно, може, й справді лучче буде гуртом… Що попервах отаке – так це в кожного ж так: з незвички із рук усе валиться… Як, стара, думаєш?

      В Данилівни уже й сльози на брязку:

      – А Лиска, старий?

      – Кому що! – всміхнувся Васильович. – Не візьмуть твою цяцю, не плач! Тут самим рішатися треба.

      – Я що ж… – витирала уже сльози Данилівна. – Я вже за тобою, старий, як нитка за голкою: куди ти, туди і я… Василькові казав?

      – Не казав – куди поспішати! Це я ще так, тільки подумав.

      Однак того ж вечора повів із сином мову. Йому наче аж неловко було за свій намір. Тому й говорив, наче глузував із себе й дружини: от ми, двоє старих та дурних що надумались, а яка твоя буде думка?

      – Робіть, тату, як знаєте, – відповів на те син.

      – Отакої! А ти СКАЧАТЬ