Смерть бере відпустку. Жозе Сарамаго
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Смерть бере відпустку - Жозе Сарамаго страница 9

СКАЧАТЬ людство від найгірших жахів, Чи має бог владу над смертю, запитав один з оптимістів, То дві сторони однієї монети, з одного боку орел, із другого решка, й через це смерть могла відступити з божого наказу, Прийде час, і ми довідаємося про причини цього випробування, а до того буде робота вервицям. Ми робитимемо те саме, я маю на увазі, ясна річ, молитви, а не вервиці, усміхнувся протестант, А ще ми виведемо по всій країні на вулицю процесії, що проситимуть про зіслання смерти, як передше ходили ad petendem pluviam, задля зіслання дощу, переклав католик. До такого ми не дійдемо, ці процесії ніколи не належали до плеканих нами маній, знову всміхнувся протестант. А нам, запитав один із філософів-оптимістів тоном, який ніби заповідав його скорий перехід до лав опонентів, що робити тепер нам, коли всі двері, як здається, зачинилися, Для початку закрити засідання, відповів найстарший, А потім, Плекати надалі філософію, адже на те ми народжені, хоч би її предметом була порожнеча, Задля чого, Задля чого, не скажу, Тоді чому, Тому що філософія, подібно до релігій, потребує смерти, ми філософуємо, бо знаємо, що помремо, не дурно ж monsieur de montaigne казав, філософувати означає вчитися помирати[2].

      Дехто, дарма що дуже далекий від філософії, принаймні в загальновживаному розумінні цього слова, вихід намацати зумів. Парадоксальним чином, ішлося не про те, щоб навчитися вмирати самим, бо їхній час іще не прийшов, а про те, щоб смерть принадити до інших, посприявши їй. Застосований спосіб, як ми зараз побачимо, вкотре продемонстрував невичерпну винахідливість людського роду. У якомусь селі, розташованому за лічені кілометри від кордону з суміжною країною, жила незаможна селянська родина, якій судилася лиха доля мати в своєму лоні не одного, а двох хворих у стані підвішеного життя, або, як вони самі воліли це називати, зупиненої смерти. З них один, то був справжній дід старого крою, дебелий, але доведений недугою до стану жалюгідної руїни, хоча дару слова він остаточно не втратив. Другим було дитинча кількамісячного віку, яке ще не встигло вивчити ні слово життя, ні слово смерть і якому дійсної смерти теж не вдавалося зазнати. Вони не вмирали й не жили, сільський лікар, відвідуючи їх щотижня, казав, що вже нічого не може зробити ані для них, ані з ними, навіть впорскнути їм обом дієву смертельну отруту з тих, що донедавна могли б радикально розв’язати будь-яку проблему. Щонайбільше він міг би підштовхнути їх на один крок ближче до тієї межі, за якою вважається, що на людей чекає смерть, але це були б зусилля марні та даремні, бо в ту саму мить вона відступить на один крок, зберігаючи відстань незмінною. Родина звернулася по допомогу до панотця, який вислухав усе, підвів очі до неба й не придумав нічого кращого, ніж сказати, що всі ми в руці божій і що милість божа не має кінця. Та кінця, може, вона й не має, але її не досить, щоб дати померти в мирі нашому батькові та дідусеві, ані щоб порятувати невинне дитинча, яке нікому в світі не завдало жодної кривди. Такі були справи, ні туди, ні сюди, без СКАЧАТЬ



<p>2</p>

Двадцятий розділ у першому томі «Проб» Мішеля де Монтеня має назву «Філософувати – це вчитися помирати» (переклад Анатоля Перепаді).