Солодка печаль. Дэвид Николс

Чтение книги онлайн.

      – Не нудьгував…

      – Ну а як же тоді?

      – Соромився.

      – Ну так, із цього кожен починає. Це як коли вступаєш до Іноземного легіону чи САС і мусиш тягати холодильник на спині й пити власну сечу чи ще щось. Тут ти мусиш грати в гру з капелюхом. Це робить нас усіх пов’язаними й розкутими. Почуваєшся пов’язаним?

      – Не з усім загалом.

      – Розкутим?

      – Скутим.

      – Ну, може, коли ми почнемо працювати над п’єсою… Яка в тебе роль?

      – Не знаю, Сам… щось таке.

      – Самсон. Що ж, уперед. Купа образ, купа брудних жартів. Він ду-у-уже зухвалий хлопець.

      – О господи.

      – Тільки не роби тієї штуки, коли виставляєш стегна. Залиш це Джульєтті.

      – Тобто тобі?

      – Так, – вона зробила гримасу. – Так.

      – Заголовна роль.

      Вона розсміялася.

      – Хоча заголовна роль – не завжди найкраща роль.

      – В ідеалі, ти б краще грала Самсона.

      – Це моя мрія.

      Ми всміхнулися одне одному й рушили далі крізь м’яке, кольору морської хвилі, сяйво, що пістрявіло й мерехтіло, мов вода у природному басейні. Такі спостереження періодично спадали на думку – речі, що могли зійти за поезію, і я подумав озвучити цю метафору із природним басейном, не впевнений, чи здамся від цього поетичним, чи трохи йолопом. Ці два стани якось перетиналися між собою, тож я вирішив притримати свої спостереження при собі. Натомість заговорила Френ.

      – Це літо – це щось, правда? Сонце сходить, небо блакитне, якщо пощастить, і раптом – усі ці упереджені думки про те, що ти маєш робити – лежати на пляжі чи стрибати з тарзанки в ріку, чи влаштовувати пікнік з усіма твоїми класними друзями, сидіти в лузі на ковдрі, їсти полуницю і божевільно реготати, як у рекламі. Так ніколи не буває, є лише шість тижнів відчуття, наче ти не в тому місці не з тими людьми і щось утрачаєш. Ось чому літо таке сумне – бо ти нібито маєш бути дуже щасливим. Особисто я не можу дочекатися, коли знову вдягну колготки й увімкну центральне опалення. Принаймні взимку тобі дозволено бути нещасним, ти не маєш носитися в полі соняхів. І це просто триває, триває і триває, адже так? Нескінченно й завжди не так, як ти того хочеш.

      – Гадаю, це точнісінько так, – сказав я, і раптом вона схопила мене під руку.

      – Ось чому ти маєш грати в цій п’єсі! Нові враження, нові люди… – вона озирнулася, стишивши голос. – Знаю, вони здаються трохи… – вона скривила гримасу, – але насправді вони в порядку, коли заспокояться.

      – Не можу.

      – Чому ні?

      – Я маю роботу.

      – Це круто. Де?

      – Оператором на автозаправці.

      – А, і що насамперед привело тебе до того світу?

      – Запах форкорту. Мені подобається, як він проникає у твій одяг і волосся.

      – І ще кондитерська.

      – Саме так: хрустики, солодощі, порнографія…

СКАЧАТЬ