Після падіння. Деннис Лихэйн

Чтение книги онлайн.

      – Лі знав багатьох жінок.

      Вона пішла ва-банк.

      – Можливо, він був моїм батьком.

      Затихли всі звуки, крім його дихання через ніздрі. Це тривало так довго, що вона мало не заговорила знову просто з тривоги.

      – Скільки вам років? – урешті спитав він.

      – Тридцять один.

      – Що ж, – повільно проказав Майло, – тоді він був гарним сучим сином. Зустрічався з кількома жінками – здається, із десятьма. Гадаю, навіть гріш може сяяти, коли він новенький.

      Знову дихання.

      Вона подумала, що зараз він скаже щось іще, та за якийсь час усвідомила, що цього не буде.

      – Я б хотіла з ним зв’язатись. Якби ви були не проти мені допомогти, це було б…

      – Він помер.

      Її серце схопили й стиснули дві маленькі руки. По карку ринула вгору крижана вода, заливаючи череп.

      – Він помер?

      Фраза прозвучала голосніше, ніж хотілося Рейчел.

      – Еге ж, років із шість тому. Він пішов від нас, пішов працювати до іншого бару в Елктоні. А кілька років по тому вмер.

      – Як?

      – Від серцевого нападу.

      – Він же був молодий.

      – П’ятдесят три роки, – сказав Майло. – Може, п’ятдесят чотири. Атож, він був молодий.

      – Яке в нього було повне ім’я?

      – Ну, міс, я вас не знаю. Не знаю, чи не могли б ви висунути рідним, які в нього залишились, якусь претензію у зв’язку з батьківством. Я замало знаю про такі речі. Але, знов-таки, я не знаю вас – ось у чому проблема.

      – А якби ви мене знали, було б краще?

      – Однозначно.

      Наступного ранку Рейчел поїхала потягом зі станції Бек-Бей до Балтимора. Вона безневинно зазирнула в очі дівчині студентського віку, повз яку йшла на платформі, і дівчина вирячила очі, раптом упізнавши її. До кінця платформи Рейчел ішла повісивши голову. Стала поряд із немолодим паном у сірому костюмі. Він нагородив її смутною усмішкою і продовжив читати «Блумберґ маркетс». Вона не могла зрозуміти, звідки в його усмішці смуток: він її шкодує чи просто схильний сумно всміхатися.

      Рейчел сіла в потяг без подальших пригод, відшукавши місце в задній частині напівпорожнього вагона. Із кожною милею, яку долав потяг, вона відчувала, що ще трішки віддаляється від свого нового амплуа людини, яка зганьбилася публічно, а проїхавши Род-Айленд, уже майже розслабилася. Рейчел замислилася, чи не полегшало їй ще й від усвідомлення того, що вона їде якщо не додому, то принаймні до свого коріння. А ще її дивним чином утішало те, що вона повторює у зворотному порядку шлях своєї матері та Джеремі Джеймса, яким вони навесні 1979 року прибули до західного Массачусетсу. Відтоді минуло понад три десятиліття, і тепер надворі була середина листопада. Міста й містечка, які вона проминала, застрягли між пізньою осінню і ранньою зимою. Деякі муніципальні автостоянки вже були посипані дорожньою сіллю і піском. Дерева стояли здебільшого голі, а в небі, голому, як дерева, не було сонця.

      – Оце він.

      Майло СКАЧАТЬ