Знак Саваофа. Олесь Ульяненко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ волочила степом, – тоді пилюка та погар від випаленої трави зависали у повітрі. Легкий південний вітер налітав хвилиною пізніше і зносив усе на озеро. Жодної живої душі. Тільки невидимі жайворони лущали у високості, у небі, де за горизонт зсипався білий рафінад хмар.

      Потім він очунявся серед ночі, у Лаврентійовій буді, і тисячі вогників металися долиною, серед рохкаючих свиней, і загрібали трупи. Широке обличчя Лаврентія з простими, але чіткими рисами, запітніле чоло:

      – Оце так… Вони грабують… краще б з цього міста каменя на камені не лишилося.

      Він підніметься і втече, розганяючи ногами свиней, гойдаючись, як п’яний, в пекучому, густому, як глей, повітрі, а свині кувікатимуть, лазитимуть між живими і мертвими, з переляку чи озвірівши зовсім, гризтимуть трупи. І над цим висітиме вже уполовинений місяць, а Лаврентій повторюватиме якісь незрозумілі слова, що доходитимуть до нього поволі, як з тієї, без обкладинки, книги. Потім побігли люди, – вони заповнювали лакуни ярів голосами, дзвякотінням лопат, нездоровими, придавленими страхом голосами; білі шматки попливли перед очима, порівнялися, набрали форм чиїхось облич. Тільки тоді він зрозумів, що тримає когось за горло, виривається і б’ється головою об червону стіну будинку, а дужі руки нагинають його, коліна смалять під дих, – вислизнувши, повзе він тванюкою, помийницею, що побіля бару, зводиться і кричить.

      – Якого ти… Заткнись, бо весь відділок піднімеш на ноги! – почувся чийсь знайомий голос, і тільки зараз Лямур помітив, що стовбичить на балконі, стискаючи в руках пістолет, а внизу різнокольоровими шматками виривається, пропікаючись в ультрамарині колихкими вогнями, його передмістя, де він уже не був добрий десяток років, і далі губиться, береться сизим димом, аж туди, до жовтого супермаркету, падає освітленими квадратами у рванні колючих зірок. І йому прийшло на думку, зовсім віддалено, так, як пригадується завжди перед кінцем, що він дуже часто бачив очі тих, які приймуть зараз наглу смерть. Боячись своєї думки, Лямур вирвав з того напівколишнього світу, який начебто став реальним, вірніше, мовби став частиною його тіла і зараз сльозився крізь пори: він довго зволікав з ілюзіями, а вони повсякчас нагадують про насолоди, нехай неіснуючі, але все ж ймовірні. Маленькі гниди, що засіли в порах людської душі, якщо вона не зотліла. Людина завжди страшиться позбутися насолоди; найбільшою насолодою для більшості є уникнення власної участі, посланої згори. Отаке крутійство. А так вони весь час брешуть. В університетах, школах, на роботі, в ліжку. Ностальгія та ілюзії. От він означив свій шлях, але куди заведе та дорога, то питання кількох годин. Ще ніколи так тверезо він не думав, вслухаючись у голос, що лунав наче з глибокої діжі. Джмелями котилися слова, віддалені, як ті в сизій повсті квартали, розрізані смугами червоного світла, в балії нічного варива, але відрізнені, далекі від світу, так, що серце гупотіло тупо в грудях, разом з шелестом нічних птахів до нього вривалися, з холодним подувом СКАЧАТЬ