Знак Саваофа. Олесь Ульяненко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ весело. І тільки зараз він починав розуміти, що вона гарна, а тому йому й лячно підходити до неї, говорити з нею, і ще щось там. У неї дійсно красиві, точені ноги, тонка постава, міцні сідниці, що м’ячиками переливаються під сукнею. Тільки зараз він помітив, що вона одягається дуже дорого, дуже вибагливо, проте просто. Він пив кисле пиво, давлячись, вибалушивши очі, наче несподівано зрозумівши, в якому багні він жив. І це пиво видавалося йому помиями, і життя у нього пройшло на смітнику, серед підарів, п’яниць, тюремників. І йому враз захотілося плакати, як ото він стояв, жлуктив пиво і дивився на довгоноге напівефемерне чудо, що тріпотіло у феєрверку синіх вогнів, під завивання грубих голосів, під виск і матюччя; вітер доносив з кісткового солодкий сморід падалі, вже нічні птахи тепло і смертельно шурхотіли крилами, і час не можна було зупинити. Наливалося ультрамарином, що скоро випаде осадом у чорну ніч.

      А місяць дійсно був страшним. Його червоні тіні спочатку лягали на широке листя, на латаття, на олов’яні плеса води, аж потім він сам визирав, великою кривавою кулею над чорною безоднею степу, безголосого, наповненого гнилими запахами, запахами нічних квітів та духом болотяних куширів. Вони зупинилися біля старого млина. І вона запитала щось. Потім показала рукою в бік озер: «Ходім туди…» Вона йшла тихо, тримаючи його за руку. А він боявся, щоб не запітніти, щоб від нього не смерділо, як від козла. Нарешті вони зупинилися перед озером, на самій тій частині, куди йому було заказано ходити, і вона враз змінилася: очі у неї наповнилися кислою дорослою тугою, і вона почала спостерігати за кремезним голим чоловіком, що когось обіймав. Щось тендітне та м’яке, але зараз, добре погледівши, він побачив білявку, що хрипіла у його обіймах, зовсім тобі божевільна у місячному сяйві, а неподалік лунали радісні голоси і теж бродили голі люди. Було темно, тільки червоний місяць лив і лив на степ, на воду рудий одсвіт, що нагадував шумовиння світання, його порожнечу і його несправджений сум. Він тоді розізлився, бо бачив перед собою розпатлану, розпашілу оголену жінку, яку навіть ще сьогодні мислено обіймав, і вона таки більше подобалася, ніж ця чорнява; він бачив її запітнілу, навіть страшну в гримасі пристрасті, з порожніми фіолетовими, як ніч, очима, він бачив, як смикалися ноги, стискалися і розтискалися сідниці з краплинами поту між половинками, надималися м’язи на руках, а їхні голови безпомічно, наче переламані, падали на плечі; а потім вона сіла, розкинувши широко гарні ноги, і зовсім по-грубому, так, як роблять їхні жінки, провела низом живота, підняла руки, змахнула пальцями, потім всією долонею. Він тоді запам’ятав, як стояла пилюкою комашня між ліхтарів, а летючі миші безшумно падали над асфальтом, злітаючи темним ганчір’ям. Цей дитячий, дурний містичний жах упереміш зі спогадами він зберіг на все життя, – вони йому точно заважали жити. Але вона йшла мовчки, низько нахиливши голову, тільки чулося легке сопіння.

      – Ходім до млина… – обернулася вона, але погляду її він не побачив, тільки велику віхтясту тінь, що закрила її обличчя, наче відтяло голову і ліву руку. СКАЧАТЬ