Діви ночі. Юрий Винничук

Чтение книги онлайн.

      – Може, й платив.

      – Отож бо й воно. Їм там перепадає немало. А я сиджу тут ночами, і все на мені… Той рубель, той два… А вони там, унизу, не рублики деруть… – І додає із смутком чи із заздрістю: – Євреї себе не обидять. Отак і в житті бува. Він унизу, а ти нагорі. Тільки ж там унизу він лопатою гребе, а ти нагорі об’їдки приймаєш. Насправді, бач, не ти угорі, а він…

      – Але за ніч десятку-дві маєте?

      – Як коли. Та й не все моє. Як ішла сюди мусила заплатити.

      – Скільки?

      – Еге, тобі скажи… Ніби не знаєш, скільки. Заплатити заплатила, та що з того? З кожного діжурства й далі плачу… Таке-то…

      Годинник у неї над головою показує чверть на другу. Я втрачаю терпець і виходжу з готелю.

      Кінець гастролей

      Наступного дня дівчата знову чекають мене за столом.

      – Привіт. Знайомся. Я – Марунька, а це – Леська.

      – Мені дуже приємно, що ми вже не греки. Хто у нас сьогодні в гостях?

      – Невідомо. Взагалі ми вирішили взяти вихідний. Тому навіть не просили швейцара підсаджувати когось.

      – Ось гроші. Де ви вчора пропали?

      – Гроші забери собі, бо ми вчора дістали доплату. У вигляді подарунків. Тому й затримались.

      – І що ж ви там дістали, якщо не секрет?

      – Секрет. А це твоя сотня.

      – Та ні, з мене досить. Я ж не гроші прийшов заробляти, а…

      – …а писати роман. Знаємо, знаємо. Тільки дозволь нам оплатити твою тяжку працю. Ми дуже поважаємо письменників. Сам подумай – якщо ми не оплатимо, то хто? Де ти цей скарб надрукуєш? Ми взагалі оце думаємо, а чи не перебалакати з іншими повіями та не відкрити для тебе стипендію? На період написання роману? Як ти на це?

      – Я зворушений до глибини душі.

      – Ну, то давай нам про всяк випадок адресу.

      Здуру я продиктував їм адресу, навіть не підозрюючи, у чиї руки вона потрапить і якого це клопоту мені завдасть. Але станеться це лише за кілька тижнів. А зараз я сиджу в ресторані і в кишені у мене сотня. Тепер я ще й проститутський стипендіат.

      До нашого столу підсіло двоє. Один – худий високий чоловік років за шістдесят, вбраний у поношений каштановий костюм. Другий – значно молодший, під тридцять, у ядучо-синьому костюмі з кремпліну. Одне слово, «роги». Розмовляють межи собою суржиком. Видно, приїжджі. Дівчата на них не звертають жодної уваги. Цех тим часом працює, аж гуде. Профура хрипить: «Марек! Хцеш келіха?», курдупель сновигає межи столами, чменники хрумтять десятками, фарцівники добивають торгу.

      Минає так, може, з годину. І коли починаються танці, Маріанну запрошує якийсь майор. По танцях він підходить до мене, відкликає набік і мовчки кладе в руку дві двадцятьп’ятки. Я так само мовчки ховаю гроші в кишеню і, сівши за стіл, проводжаю їх очима.

      – Вихідний не вдався, – сміється Леська.

      Рагулі попивають горілку і потроху червоніють на лицях. Я роззираюсь по залі. Багато цікавого можна побачити, коли зосередишся.

      Ось СКАЧАТЬ