Хіба ревуть воли, як ясла повні?. Панас Мирний

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ підіймали хвилю горою – з самого споду до верху… Як рій той, гули в дитячій голівоньці; як завірюха, крутились, вихорились… Од билинки перелітали до птиці; од птиці до скотини; од скотини до чоловіка – поки не засягали всього світа! І здавався він йому увесь живим, балакучим. І скот, і травиця, і навіть каміння – все те мало свій говір, свою мову, – тільки вимовляло якось інакше… А колись усе те було – люди, і все балакало однією мовою… А тепер – ніяк і довідатись, що то за розмова!! А через віщо?… Через людей… Все то винні люди! То вони так наробили. Вони і в травиці, і в пташки, і в худоби – одібрали людську мову! Вони людей – своїх рідних – повернули в усе те… І за людей жалкував Чіпка на людей. Здавалися вони йому лихими, недобрими… І прокидалася невеличка злість у його невеличкому серці, росла, виростала – і сторонився він людей далі та далі… Та й люди його не жалували.

      – Бабусю! – питає раз Оришки. – Чи в мене батько був?

      – Був, сину.

      – Де ж він тепер?

      – У москалі пішов.

      – Бач, а хлопці казали, що в мене батька не було… байстрюк! – кажуть.

      – То – дурні хлопці!

      – А хіба що?… Що то воно – недобре що?

      – Старий, сину, будеш, як усе знатимеш. Не думай про се: то погане слово! Викинь його з голови… То тільки злі діти так кажуть…

      – Я не буду злий, бабусю!.. – одказує Чіпка, – та й задумається.

      Трохи перегодя знову питає:

      – А чого ж мій батько пішов у москалі? Навіщо він покинув матір?

      – Люди оддали.

      – За віщо ж вони оддали його?

      – Так треба було… Виростеш, сину, тоді все сам збагнеш, а тепер ще не годиться тобі розказувати.

      – Чому, бабусю?

      – Так. Малий ще ти дуже…

      Така розмова велась у них не вряди-годи. Чіпку все зачіпало, все торкало. Він про все баби розпитував. Баба розказувала, їй любо було одкривати світ його очам, – утішно думати: з якою натоптаною головою виросте її онуча.

      Щедрою рукою перекладала баба з своєї старої в молоду Чіпчину голову усе, що заховала її шестидесятилітня пам’ять. А Чіпка не брав – гарбав усе те!

      Оце було літком, як зайде вже сонце й спуститься вечір на землю, вийде баба з Чіпкою з хати (бо в хаті душно), простеле рядно перед порогом; дожидають Мотрі з роботи. Оришка сяде, а Чіпка – коли сидить, коли лежить… Та отак собі й давай розмовляти… Чіпка більше слухав, – іноді й засне, слухаючи бабиної мови, що, як струмінь, тихо журчала… А іноді й сам розщебечеться… Уже й ніч настала: засвітили зорі, замиготіли, заіскрили… Задивився Чіпка на небо.

      – Що то, бабусю? – указує на зорі.

      – То? – Зорі.

      – Що ж то за зорі?

      – То – янголи дивляться! У кожного є свій янгол: то-то він і пильнує за душею, стереже її, щоб, бува, що лихе не спіткало. Ото ж – як зірочка покотиться, – то душа переставиться… Душа переставиться – й зірочка покотиться СКАЧАТЬ