Хіба ревуть воли, як ясла повні?. Панас Мирний

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ стояв, як зачарований. Йому здалося – він зроду не чув такого свіжого, гнучкого голосу. У його в очах засвітилась одрада; лице прояснилося, наче хто збризнув його свіжою водою; серце затіпалось, немов хто доторкнувся до його… «Хто б це?» – подумав він, – та й пішов на голос.

      Не встиг ступить десяти ступнів, як пісня стихла, – тільки одна луна її бриніла ще над головою у його. Ще ступінь, ще… зашелестіло жито, заколихалося, немов у йому щось борсалось, билось… Ще хвилина – і з жита заманячила дівоча постать… Парубок став. Дівчина, як перепелка, знялась – і помчалась вподовж ниви. Низенька, чорнява, заквітчана польовими квітками, вона й трохи не схожа була на селянок, часто запечених сонцем, високих, іноді дуже неповоротких дівчат. Маленька, кругленька, швидка й жвава, одягнена в зелене убрання, між високим зеленим житом, – вона здавалася русалкою…

      Парубок спершу, мабуть-таки, чи й не прийняв її за ту польову царівну, бо стояв як укопаний, розтягши й без того довгообразе лице, широко розкривши здивовані очі…

      Дівчина одбігла трохи і собі стала. Озирнулась, глянула на його веселими очима, усміхнулась свіжим, молодим личком. Тут її краще розглядів парубок. Чорне кучеряве волосся, заквітчане польовими квітками, чудовно вилося коло білого чола; тоненькі пасма того чорного, аж полискуваного хмелю спадали на біле, рум’яне личко, як яблучко наливчате; очі оксамитові, чорні, – здається, сам огонь говорив ними… Дві чорні брови, мов дві чорні п’явки, повпивалися над очима, злегенька прикритими довгими густими віями. Сама – невеличка, метка й жвава, з веселою усмішкою на виду, вона так і вабила до себе. Зелена байова керсетка з червоними мушками, червона в букетах спідниця, на шиї дорогі коралі, хрести, золоті дукати – усе гарно пристало до хорошої дівоцької вроди.

      Вона стояла навпроти парубка, як намальована, – наче манила своєю дивною красою. Не спускаючи з очей, він підходив до неї.

      – Чого ти тут ходиш? – обізвалась вона перша.

      – А ти чого хліб толочиш? – не зовсім ласкаво одказав він.

      – Хіба се твій хліб?

      – Не чий же… А що?…

      – Цур тобі, як мене злякав!.. – та й замовкла. Парубок і собі мовчав.

      – А ти хто така? – трохи згодом питає він, ковтаючи слова. – Де ти взялася? звідкіля сюди прийшла?…

      Дівчина почула, як тільки чують дівчата, чого в його запнувся голос; очі в неї заіскрили, заграли…

      – Навіщо тобі? – прядучи ними, вона питає в його.

      – А чого ж ти прийшла сюди, на чуже поле? – каже він. – Хто ти така? чого тобі тут треба?… – Чутно – аж дух спира йому в грудях од кожного слова.

      – Не ск-а-жу! – одмовила вона нарозтяг, осміхаючись, і подалася трохи личком вперед, згорнувши пухкі білі руки попід ліктями. – А прийшла сюди, бо недалечко живу… А ти хто?

      – Сюди йди! – каже він, усміхаючись і разом запрохуючи очима. – Посідаємо тут… побалакаємо… СКАЧАТЬ