Листи до Феліції (1913). Франц Кафка

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      Зауваження мого зятя Ти, кохана, зрозуміла не цілком правильно. Якби існувала для нього бодай найменша можливість мати на оці Твої листи, тоді, звичайно, відому зловмисність його жарту не довелося б заперечувати. Але саме він про Твої листи, зрозуміло, зовсім не знає, і такий натяк з його боку повністю виключений. Єдиний натяк, який міг би тут критися, хоча не було і його, це той, що я так мало приділяю уваги сім’ї, немов живу десь на чужині і з сім’єю лише листуюся. Про мою ж справжню домівку він, звичайно, знати не знає[14].

      Франц

14.01.1913

      Кохана, за роботою час промайнув швидко, вже знову так пізно, і мені завжди близько другої ночі згадується той китайський вчений[15]. На жаль, на жаль, не подруга мене будить, а тільки лист, якого я хочу їй написати. Якось Ти написала, що хотіла б сидіти поруч зі мною, коли я пишу; уяви собі, я б тоді не зміг писати (у мене і зараз якось не особливо виходить), геть не зміг би. Писати – це ж розкриватися до самого дна; навіть крайньої відвертості і самовіддачі, допустимої в спілкуванні між людьми, такої, коли, здається, ось-ось втратиш себе, чого люди, поки вони при здоровому глузді, зазвичай намагаються уникати, бо жити, поки живий, хоче кожен, – навіть такої відвертості і самовіддачі для письменства свідомо геть обмаль. Усе, що з цієї поверхневої площини ти переносиш в письменство – якщо вже інакше не виходить і глибші джерела в тобі мовчать, – усе це ніщо і піде на пропасть тієї самої миті, коли більш справжнє почуття похитне в тобі цю першу, поверхневу оболонку. Ось чому жодної самотності не вистачить, коли пишеш, і будь-якої тиші мало, коли пишеш, і ніяка ніч не буває досить темна. Ось чому і ніякого часу ніколи не вистачає, бо дороги свої довгі, збитися з них легко, і часом такий страх підступить, що, забувши всі потяги і спокуси, хочеться повернути і бігти назад (втіха, за яку потім щоразу приймаєш тяжку кару), – як з несподіваним поцілунком, випадково зірваним із жаданих вуст! Я часто думаю, що найкращим способом життя для мене було б, якби мене замкнули з пером, папером і лампою в найдальшому приміщенні довгого підвалу. Їжу хай би мені приносили і ставили від моєї кімнати якнайдалі, на вході в підвал. Похід за їжею, в халаті, повз усі підвальні склепіння, був би єдиною моєю прогулянкою. Потім я вертав би за стіл, довго, зі смаком їв і знову брався б писати. Ах, що б я тоді понаписував! З яких глибин би черпав! Без зусиль! Бо вища зосередженість вже не вимагає зусиль. Правда, довго б це, напевно, не протривало, і за першої ж, навіть в такому стані все одно неминучої невдачі я вкинувся б у грандіозне, чудове безумство. Що скажеш, кохана? Не цурайся підвального жителя!

      Франц

15.01.1913

      Сьогоднішній день закінчиться вже відносно скоро, але я і лягти хочу теж скоро, бо ж за вчорашню, часом навіть хорошу роботу мені весь день довелося розплачуватися головними болями (до речі, ці головні болі – досягнення останніх двох місяців, якщо взагалі не нового, 1913 року) і поганим сном, який тріщить од кошмарів. А добре писати бодай два вечори СКАЧАТЬ