Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання. Франц Кафка

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ я хапався за двері крамниць, за будинкові роги, не хотів іти далі, поки вона мене не пробачить, за спідницю тягнув її назад (їй теж доводилося нелегко), але вона тягла мене вперед, запевняючи, що і це розповість учителю, ми вже спізнювалися, годинник на церкві Якова бив восьму, лунав шкільний дзвоник, інші діти припускалися бігти, а запізнення я завжди боявся панічно, ми теж побігли, а в голові стукало: «Скаже – не скаже…» Загалом, вона нічого не говорила, ніколи, але можливість у неї була завжди, до того ж наче дедалі більша (вчора я не сказала, а ось сьогодні скажу неодмінно), і від цієї можливості вона не відмовлялася. Іноді – тільки подумай, Мілено, – від люті на мене вона тупала ногами по бруківці, і, бувало, якась вуглярка все це бачила. Ет, Мілено, що за дурниці і до якої ж міри я належу тобі разом з усіма кухарками, і погрозами, і всією цією немислимою курявою, що її здійняли 38 років і що осідає в легенях.

      Але я зовсім не хотів цього говорити або хотів, тільки по-іншому, вже пізно, доведеться закінчувати і лягати спати, а спати я не зможу, бо залишив лист до тебе недописаним. Якщо коли-небудь ти захочеш дізнатися, як я жив раніше, я пришлю тобі з Праги величезного листа, якого десь півроку тому написав батькові, але так і не віддав.

      А на твій лист я відповім завтра або, якщо ввечері вже буде пізно, післязавтра. Я затримаюсь тут ще на кілька днів, адже вирішив не їздити до батьків у Франценсбад[38], утім, те, що я просто залишаюся лежати на балконі, взагалі-то рішенням не назвеш.

      Ще раз дякую тобі за лист.

      Ф.

(Меран, 23 червня 1920 р.) Середа

      Важко говорити правду, бо хоч вона і одна, але жива, і тому у неї, як у всього живого, мінливе обличчя («krásná vůbec nikdy, vážně ne, snad někdy hezká»[39]). Якщо б я відповідав тобі в ніч із понеділка на вівторок, це було б жахливо, я лежав у ліжку як під тортурами, цілу ніч я відповідав тобі, скаржився тобі, придумував, як тебе відлякати від себе, проклинав себе. (Це все ще тому, що твій лист прийшов пізно ввечері, а перш ніж настала ніч, я був особливо збуджений і похопливий.) Рано- вранці я поїхав у Боцен, звідти електричкою до Клобенштайна і там, на висоті 1200 м, дихав – правда, так і не прийшовши до тями, – чистим, майже крижаним повітрям поблизу перших відног доломітових скель, а потім, поворітьма, написав тобі таке (зараз я це переписую, але навіть і ці міркування здаються мені – принаймні сьогодні – занадто різкими; так змінюються дні: нарешті я один, повертаюся в Меран, інженер залишився в Боцені. Я не надто краявся через те, що інженер і краєвиди вмішалися між мною і тобою, бо ж і сам був як не свій. Учора до о пів на першу ночі я був з тобою – писав тобі і ще більше думав про тебе, – потім до шостої ранку крутився в ліжку зі своїм безсонням, потім здригнувся-таки і витрусив, як витрушує чужа людина іншу чужу людину з ліжка, і це було добре, тому що, якби залишився я в Мерані, то все одно збув день геть бездарно. Дарма, що цю прогулянку я, власне кажучи, не зовсім навіть усвідомив і вона залишиться СКАЧАТЬ