Замок. Подорожні щоденники. Вісім зошитів. Франц Кафка

Чтение книги онлайн.

      Здавалося, її пропозиція пояснювалася не так бажанням піти К. назустріч, як нетерплячкою заговорити першою.

      Вона витягла з-під подушки фотографію і дала К.

      – Подивіться на це, – сказала з проханням у голосі.

      Щоб краще роздивитися, К. відступив на кухню, але й там нелегко було розгледіти щось на фотографії, бо вона вицвіла від старості, була пожмакана і заплямлена.

      – Вона не в найкращому стані, – зауважив К.

      – На жаль, на жаль, – погодилася господиня. – Якщо носити якусь річ роками при собі, так воно й буває. Але якщо ви уважно придивитеся, то все побачите, я переконана. Можу вам допомогти, розповідайте, що ви бачите, бо мене дуже тішить чути про цю фотографію. Отже, що?

      – Юнака, – сказав К.

      – Правильно, – відповіла господиня. – І що він робить?

      – Здається, він лежить на дошці, потягується й позіхає.

      Господиня засміялася.

      – Неправильно, – сказала вона.

      – Але ось дошка, а ось він лежить, – наполягав К.

      – Подивіться уважніше, – розізлилася господиня. – Хіба він справді лежить?

      – Ні, – погодився К. – Він не лежить, він летить, а це ніяка не дошка, а напевно, мотузка, і він скаче.

      – Отже, – задоволено підсумувала господиня, – він скаче. Так тренуються кур’єри з канцелярії. Я знала, що ви побачите це. Видно вам його обличчя?

      – Обличчя я майже не можу роздивитися, – сказав К. – Здається, він дуже напружений, рот відкритий, очі заплющені, а волосся розтріпане.

      – Дуже добре, – похвалила господиня. – Більше неможливо розгледіти, якщо ви ніколи не бачили цю людину. Він був уродливим юнаком. Я бачила його одного разу дуже коротко, але ніколи не забуду.

      – Ким він був? – запитав К.

      – Він був, – відповіла господиня, – кур’єром, із яким Кламм уперше викликав мене до себе.

      К. не міг слухати з належною увагою, його відволікав брязкіт скла. Він миттю визначив джерело звуку. Помічники стояли у дворі і переступали в снігу з ноги на ногу. Вони намагалися показати, що дуже втішені знову бачити К. і захоплено показували йому один на одного, стукаючи до віконної шиби. К. насварився на них пальцем, і помічники миттю припинили, кожен намагався відсунути іншого назад, а той тікав, і за мить обидва знову опинилися біля вікна. К. поквапився зайти назад до закутка, де помічники не могли бачити його з вулиці і він не мусив бачити їх. Але тихе благальне дзеленчання віконних шиб ще довго його переслідувало.

      – Знову ці помічники, – вибачився він перед господинею і показав за вікно.

      Але вона не звертала на нього уваги, забрала фотографію, оглянула, погладила і запхнула знову під подушку. Її рухи сповільнилися, але не через утому, а під тягарем спогадів. Їй хотілося розповісти все К., але вона забула про нього, перебираючи в пам’яті минуле. Господиня бавилася кінчиками хустини. Лише за якийсь час підвела очі, провела по них долонею і сказала:

      – Ця СКАЧАТЬ