У вогні плавильника. Срібло. Ганна Гороженко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ небо. Зробила крок – ще і ще – аж поки крижана вода не хлюпнула на її ступні. Ноги почали всмоктуватись річковим мулом – ще холоднішим і підступнішим за темні води. Здавалось, ріка хоче проковтнути цю жінку у світлому вбранні і перетворити її на одну зі своїх численних русалок. Та та й не опиралась. З кожною хвилею Роставиці ноги все глибше занурювались в річне єство – ось вже по кісточку. Поділ сукні став мокрим і важким – здавалось, з цієї пастки вже не вибратись, тяжіння додолу не спинити. І за якийсь час – білявка щезне, розчинеться в одвічних холодних водах.

      – Ваше світлосте! – почулось позаду. Пані не оглядалась. Але знала – це служка мчить берегом, аби врятувати її, полонянку, від крижаних і смертельних обіймів. – Ваше світлосте, до вас приїхали.

      Софія спробувала відірвати ногу, яка вгрузла в мул. Та не вдавалось. Служка простягнув їй свою руку і потягнув на берег, з гучним чавканням ріка нарешті виплюнула княгиню.

      – Там панотці приїхали до вас, – пробелькотів хлопчина, відвертаючись від господині, яка підняла спідницю і дивилась на свої побілілі від холоду ноги. Жінка зітхнула і подалась до садиби Ружинських, залишивши взуття просто на березі.

      Софія змусила гостей чекати. Довго перевдягалась. Змінювала вбрання, намагаючись затриматись якнайдовше. Повернувшись з-під Черемошки, вона змінилась. Не раділа навіть, побачивши доньку, яка так довго і нетерпляче на неї чекала. Княгині Ружинській було гидко від самої себе. Соромно зізнатись, але її гнів біля мурів міста був лише миттєвим бажанням, а тепер настав час каяття. І хоч щодня вона себе намагалась запевнити і переконати, що усе скоєне було на користь родині, та марно – собі княгиня вже не довіряла. Нарешті вона надягла на плечі горностаєву пелерину і у сріблястому вбранні вийшла до панотців. Протопоп Іван Мужиловський кутичками губ усміхнувся, побачивши граційну жінку, затягнуту в корсет, у пишному вбранні і у капелюшку на непокритій голові. «От, звабливиця, янголятко із пекла», – подумав Мужиловський і підвівся, аби шанобливо схилити голову перед господинею Ружина. За спиною панотця стояв чоловік у рясі з проблисками сивини, поголений за європейською модою. Софія спинила свій гострий погляд на ньому.

      – Ваша світлосте, знайомтесь – Антоній Грекович. Він наразі мешкає в обителі Видубицького монастиря.

      – Чула про вас, отче, – розтягнула вуста у вимушеній посмішці володарка Ружина.

      Звісно, вона знає Антонія Грековича. Та хто ж не знає цю людину? Чутки про його минуле розносяться торговищами та ярмарками. Кажуть люди, Антоній Грекович був видним православним священником, архидияконом Дерманського монастиря, очолив братську школу у Вільно – та не встояв перед молодою черничкою. Спокуса виявилась настільки солодкою, що втриматись від гріховного плода панотець не зміг. Черниця завагітніла – скандал у Вільно був величезний, і аби не бути покараним, Грекович швидко переметнувся до уніатів, утік від гріха подалі аж в самий Київ. «Що ж сталось з тою черницею?» – подумала Софія, глянувши на отця Антонія. Той помітивши докір в її погляді, знітився, СКАЧАТЬ