І будуть люди. Анатолій Дімаров

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ тебе – двадцятьма. Навіть передостаннє (найменший ще в колисці), виставивши з-під коротенької сорочки брудненьке пузце, теж пнеться до гурту – ткнути і своїм кулачком.

      Щонеділі вела їх Хведора до церкви. Найменшого несла на руках. Виступала попереду, огрядна, червонощока, як пава («Тій Хведорі народити, що яйце знести!» – казали заздрісно жінки), а за нею, взявшись за руки, ланцюжком одинадцять синів: старший – попереду, передостанній – позаду: йде перевальцем, поспішає, щоб не відстати від інших.

      Ще не так давно Іван не вилазив з боргів – не так легко нагодувати з двох десятин отих пуцьверінків.

      – І куди воно у вас дівається, Іване? Ви ж недавно змололи!

      – Та змолоти змолов, тільки й мої косарики, спасибі їм, не дрімають. Ще не вспіє, пробачте на слові, й вилупитись, а вже найбільшу ложку хапає.

      – Вони й вас отак з’їдять, Іване!

      – Дасть Бог – не з’їдять, бо я жилавий. Та ще як позичите мені мішечок пшенички, то вже якось уцілію: кину їм по шматку – вони про рідного тата й забудуть.

      Отак пожартує-пожартує та, гляди, і йде з мішком за плечима додому.

      Тепер Іванові легше: прирізала нова влада великий шмат поля, виділила коня й плуга, і Приходько серцем приріс до комнезаму та його ватажка – Ганжі Василя.

      От і зараз – стоїть біля його хати, удає, наче просто так, випадково опинився на оцьому подвір’ї.

      – Ти кого стережеш?

      – А, це ти, Василю! А я й не впізнав. Бачу, суне якась мана: бугай – не бугай, а щось на нього схоже…

      – Кажи, чого прийшов, – обриває нетерпляче Ганжа: натомився сьогодні, хоч у перевесло лягай, йшов – мріяв якомога швидше пірнути в постіль.

      – Хто, я?

      – Та ти ж!

      – А я так: ішов та й зайшов. Став та й стою.

      – А ось я тобі по потилиці надаю – ти в мене постоїш! – погрозився Ганжа – Тобі що: іншого місця не знайшлося – витрішки пасти?

      – І чого ти, Василю, такий скаженющий? – опасливо відступаючи від Ганжі, спитав Іван. – Як повернувся з того повіту, так наче тобі хто кільце в губу вставив: все – бу та бу! А нема, щоб по-людському!

      – З тобою, чортом, спробуй по-людському… Кажи краще, чого тут стоїш, бо, Їй-Богу, прожену!

      Іван ще далі відступив од Ганжі:

      – А сердитись будеш?

      – Чого б то я мав сердитись?

      – Ну, гаразд, іскажу. Стережемо, щоб твою хату не спалили.

      – Хату? – здивувався Ганжа, – А хто її має палити?

      – Та звідки ж я знаю!.. Люди кажуть, Василю, а вже як ми й рішили: ночувати в тебе по черзі…

      – Це, значить, щоб удвох веселіше горіти було?

      – От-от, – засміявся Іван, – То, може, до хати пустиш, бо в ногах правди немає.

      – Що ж з тобою поробиш: заходь, рятувальнику!

      В хаті Ганжа засвітив лампу, запросив гостя сідати. Не поспішаючи, дістав кисет, став лаштувати цигарку. Іван заворушився й собі: понишпорив СКАЧАТЬ