І будуть люди. Анатолій Дімаров

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ батько. Висадив скриньку на фаетон, зняв сидіння, поклав у ногах, сів на голі дошки: – Отак буде лучче.

      Довгий час їхали мовчки. Оксен гамував у собі образу на батька, а Свирид мав байдужий, якийсь аж сонний вираз на огрубілому, геть поораному глибокими зморшками обличчі. І потім, коли він спитав, як там удома, чи все гаразд, і Оксен став розповідати, отой байдужий вираз не покидав батькового обличчя, сковував Оксена, в’язав йому слова, і він мимоволі почав відповідати на татові скупі запитання короткими прив’ялими фразами.

      Як його жінка? Слава Богу, здорова. Як діти? Теж нівроку. Як дід? І дід не змінився, такий, як і був. Що нового чувати? А що там чувати: як було, так і є.

      Батько питав, здавалося, тільки тому, що так годилося. Тільки вже тоді, як під’їхали до хутора, батько неспокійно засовався на дошках, спитав, показуючи на жовтіючий лан озимини:

      – Наше?

      – Наше.

      – Зупини.

      Оксен тпрукнув на коней, натягнув ремінні віжки. Батько важко зсунувся з фаетона, боком підійшов до лану, нахилився, проводячи долонею по дозріваючих колосочках з колючими чубчиками. В нього затремтіли плечі, схилилася сива голова, і Оксен, враз пройнятий жалем до старого, теж зліз з фаетона, підійшов до батька. Свирид оглянувся на сина – гостро блиснули сльози на його очах, – знову відвернувся і все гладив, гладив – не міг відірвати руки від чубатих голівок.

      – Там нас і не підпускали до ланів, – тихо сказав він, і в горлі йому заклекотіло.

      Вже як під’їжджали до хутора і виткнулися їм назустріч високі тополі та явори, зеленим прямокутником вишикувані довкола просторого двору, тихо спитав:

      – Мачуху… де поховали?

      – Біля матері.

      – Їдь, сину, прямо на цвинтар.

      Цвинтар розкинувся на високому пагорбі: утикав його хрестами, всіяв могилами. Одні хрести давно похилилися, інші стояли прямо, одні могили загубилися у високій траві, інші зеленіли довгастими скриньками, акуратно обкопані, обкладені дерном, усіяні квітами. Але всі вони: і старі, і нові, і прадавні, і свіжі – всі до одної здавались такими маленькими, наче тут ховали тільки дітей.

      А може, і справді всі оці люди, померши, поверталися до землі, яка їх породила, викохала, годувала та вдягала, водила широкими світами, – знову повертались до неї малими дітьми, і вона, любляча, всепрощаюча, приймала їх, добрих і лихих, щирих і лукавих, приймала в свої вічні обійми та й клала їх поряд: ворога з ворогом, друга з другом – втихомирювала раз і назавжди своїх неспокійних дітей.

      Оксен хотів провести батька: показати, де могили, та Свирид заперечив:

      – Я сам.

      – То я вас хоть пожду.

      – Не треба… їдь, сину, додому, а я скоро прийду.

      Син провів очима батькову зсутулену постать, повернув коней додому.

      Батька довго не було. Година йшла за годиною, вже й сонце почало звертати на захід, а тато немов сам ліг на тому кладовищі. На столі холонула страва, Оксенова жінка – Варвара – нервово м’яла фартух, діти чекали-чекали СКАЧАТЬ