Название: І будуть люди
Автор: Анатолій Дімаров
Издательство: OMIKO
Жанр: Советская литература
Серия: Великий роман (Фолио)
isbn: 978-966-03-9593-0
isbn:
Вона не знала, живий Василь чи помер, та це не так уже й боліло їй тепер: в неї було передчуття, що вона й сама не вийде живою з цієї комори. Хіба міг Свирид простити їй зраду?
Тепер же вона бачила, як мучився він, і не мала до нього й краплини жалю. Щосили стискала вуста, на всі його погрози й благання мовчала, мовчала, мовчала. Тільки одного разу не витримала – кинула йому прямо в обличчя:
– Осоружний ти мені!.. Осоружний!..
Свирид відсахнувся так, наче його вдарили в обличчя. Постояв, хитаючись, стискаючи важкі кулаки, а Олену наче прорвало: підступила до нього, безстрашна в гніві, кривилася схудлим дитячим обличчям, палила просякнутими ненавистю очима:
– Я зроду-віку тебе не любила!.. Ти мені завжди був бридкий, остогидлий!..
– Замовчи! – здавлено видушив із себе Свирид.
– Що – битимеш?.. – звузила палаючі очі Олена – Бий – хоч убий, а я тебе, осоружного, терпіти не можу!.. Не тебе я любила, а його люблю і любитиму, поки й світ у моїх очах!..
– Замовчи! – закричав Свирид, але Олена й не думала йому покоритися. Вона аж сп’яніла від власної сміливості і тепер поспішала сказати йому все, що носила досі на серці, ховала від нього в душі.
– Дивись сюди… От перед Богом святим клянуся, – перехрестилась урочисто Олена, – перед святою Матір’ю Божою – не ти мені чоловік, а Василь!..
З диким ревом метнувся до жінки Свирид, здушив її за шию, щосили вдарив у скроню – жінка впала, як підкошена.
Коли Оксен заскочив до комори, все було вже скінчено: на підлозі лежала мачуха, а над нею схилився Свирид, і конвульсивний дрож пробігав по його великому тілу.
Батька судили в Хоролівці – дали вісім років каторги. А невдовзі, вслід за Свиридом, поніс важкі кайдани і Василь: повернувшись з лікарні, він недовго носив невгамовану помсту. Вибрав ніч потемнішу та й пустив червоного півня під Івасютину стріху.
Згоріла хата, комора й сарай, решту вдалося врятувати: добре, що ніч була тиха. Оксен, не вагаючись, вказав на Василя, під час трусу в нього знайшли сірники, куплені в сільській крамничці якраз перед пожежею, сусідка бачила, як прокрадався тієї ночі молодий Ганжа до Івасют, – і пішов колишній наймит міряти безкінечну дорогу в Сибір, тим більше що дорога ота не така вже була незнайома його бунтівничому родові: багато літ тому топтав її дід разом з турбаївськими повстанцями…
Повернувся додому Свирид уже зовсім старим чоловіком: відпустив бороду, люті сибірські морози вибілили голову, тільки густі кошлаті брови нависали чорними острішками – ховали від людей глибоко посаджені очі. Іноді зведе Свирид оті брови, блисне понуро очима – якось недобре стає тому, хто зустрінеться поглядом.
Оксен виїхав зустрічати батька аж на станцію. Запріг у нову бричку СКАЧАТЬ