Щоденники 1910–1923 рр.. Франц Кафка

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ мить, вічно неспинна мить страждань, за якою не видно й проблиску миті відпочинку, і йому залишається тільки одне: його болі, але довкола в цілому світі нема нічого іншого, що могло б загоїти його рани, у нього лише стільки землі, скільки потрібно для двох його ніг, лише стільки опори, скільки покривають дві його руки, отже, стільки, скільки потрібно акробатові на трапеції у вар’єте, коли внизу ще й напинають страхувальну сіть.

      У нас – інше, нас-бо тримає наше минуле й майбутнє. Майже все своє неробство й стільки ж своєї професії ми марнуємо на те, щоб вони могли врівноважено балансувати вгору-вниз. Перевагу майбутнього в обсязі минуле відшкодовує вагою, а в кінці того й того уже не відрізниш одне від одного, щонайранніша юність згодом стає ясною, як майбутнє, а кінець майбутнього з усіма нашими зітханнями – то вже, власне, пережите й минуле. Так майже замикається це коло, краєм якого ми ходимо. Але ж тепер це коло належить нам, однак воно належить нам лише доти, доки ми його тримаємось, щойно ж хитнемося нараз убік, упавши в самозабуття, втративши пильність, від переляку, подиву чи втоми, як воно вже кане для нас у просторі, досі наші носи стриміли в потоці часів, тепер ми відступаємо назад, колишні плавці, нині перехожі й навік утрачені. Ми – поза законом, ніхто про це не знає, проте всі ставляться до нас саме так.

      – Думати про мене тепер ти не маєш права. Та й як ти збираєшся себе зі мною порівнювати? Адже я в цьому місті вже понад двадцять років. Ти бодай уявляєш собі по-справжньому, що це означає? Кожну пору року я провів тут двадцять разів. – Він заходився розмахувати у нас над головами ледь стиснутими кулаками. – Дерева тут повиростали за двадцять років, тепер під ними сам собі здаєшся, мабуть, комашкою. А оці численні ночі, ти знаєш, в усіх домівках ночі. То лежиш під цією стіною, то під тією, отак вікно навколо тебе й мандрує. А оці ранки, коли дивишся з вікна, відтягуєш від ліжка крісло й сідаєш пити каву. А ці вечори, коли підпираєш рукою голову й приставляєш до вуха долоню. Атож, та якби ж тільки це! Якби ж перейняти хоч би кілька нових звичок, що їх можна щодня спостерігати тут на вулицях… Тепер у тебе, либонь, таке враження, ніби я хочу з цього приводу поскаржитися? Та ні, навіщо мені скаржитися, мені ж бо не вільно робити ні це, ні інше. Я мушу тільки виходити на прогулянки і цим вдовольнятися, але в світі ще немає такого місця, де б я не міг робити прогулянок. Одначе тепер знову ж таки складається враження, немовби я цим пишаюся.

      – Виходить, мені ведеться легко. Мені не треба було вистоювати отут перед будинком.

      – Щодо цього ти себе зі мною не порівнюй і не давай збити себе з пантелику. Ти ж бо людина доросла, ти й так у місті, схоже, досить самотній.

      А мені вже недалеко до цього. Уже було таке враження, ніби моє захисне єство тут, у місті, розчиняється, я був гарний, бо це розчинення відбувалося, мовби врочистий фінал, де все, що тримає нас при життю, відлітає геть, але, відлітаючи, востаннє ще осяває нас своїм людським сяйвом. Отак я й стою перед СКАЧАТЬ