Царівна. Ольга Кобылянская

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ дім у воєнному настрої, – оповідала. – Надлісничий захмарений, Зоня гостра, мов бритва, а пан «братанич» хоч і привітні, але такі вже неприступні, що крий боже! Не знати, що це в них стрілило; однак видко, що молодий тому причина. Та з часом я таки довідаюся, о що їм пішло. Коби лише скорше той вечірок. Ми підемо, мамочко, правда?

      – Підемо. А ти подивилась би завчасу на свою рожеву сукню, Леночко; може, треба дещо відсвіжити або й докупити чого…

      – Подивлюся, мамочко. А Наталка що вбере?

      – Наталка? Їй би вбрати ту темно-понсову[11] сукню, що переробила з моєї. Вона лежить на ній складно і єсть їй до лиця. Тепер нема за що купувати другої. Вона це сама знає.

      – Знаю, тіточко, й вберу, котру скажете.

      Мені байдуже, яка вона собі там, чи ясна, чи темна. Мені на думці панна Марія. Чи й вона в воєнному настрої? Раз якось давно сказала мені, що любить того «братанича» (він зветься Василь Орядин), наче рідного сина.

* * *

      Нині бачила я Зониного свояка перший раз, хоч він, як чую, переходить дуже часто попри наш дім. Він високий, стрункий і, як мені видиться, смаглявий. Його рухи повільні, Лена каже: симпатичні.

* * *

      (По вечірку.)

      Була справді в темно-понсовій сукні. Нещасні рудаві довгі коси, котрих ніяк не можна по-модному на голові укласти, спадали свобідно на плечі. Не знаю, чи моє «крейдяне» лице, що того ж вечора, як тітка казала, відбивалося мов «безкрове» від темного тла оксамитного Medicis-ковніра – довело Лену до розпуки і злого гумору, чи, може, моя довга сукня, що без шелесту воліклася за мною. Вона усміхалася з нервовою злобою, коли наші погляди стрічалися.

      – Ти навіть і сукні не вмієш в руці держати так, як треба, – казала вона. – Волічеться за тобою, мов яка гадина, і денервує.

      – Нехай волічеться! Мені невигідно держати її раз у раз в руці.

      – Так? Але ти, певно, над тим не думала, що сукня через те руйнується!

      – Руйнується так само, як і твоя.

      – З моєї не будуть вже більше нічого робити, а з твоєї має ще бути ковдра. Врешті можеш її нівечити; з неї має бути ковдра для тебе, а не для мене!

      – Мені не треба з неї нічого, – відповіла я. – Мені бабуня оставила дві широчезні шовкові сукні з виразним наказом, щоби я собі з них дала колись зробити ковдри.

      – Гадаєш? – кликнула вона насмішливо, підносячи високо брови вгору. – З тих шовкових суконь дасть мама мені поробити ковдри! Мама каже, що тобі лишилися по бабуні срібні ложечки і що я мушу також мати якусь пам’ятку по бабуні, як ти, бо я так само її внучка!

      Я усміхнулася.

      Скільки разів приходилося мені чути, що та «проста баба з міщанськими манерами» не була «жодною бабунею» і що її лише соромилися! А нараз така зміна в поглядах!

      – Ти справді накривалась би ковдрами з суконь бабуниних? – спитала я іронічно. – А що важніше, ти забирала би їх від мене? І ти, і тітка, ба навіть і наша стара кухарка знає, що СКАЧАТЬ