Царівна. Ольга Кобылянская

Чтение книги онлайн.

      Вступаючи в залу, спостерегла я мимоволі відразу Зониного свояка, чи як його там звуть, Орядина. Він стояв при дверях салону з кількома панами й розмовляв. Переходячи попри нього, я почула його погляд на собі. Опісля ми гляділи посполу на себе, його погляд вражав мене, а, як мені здається, мій його. Ми мовби боялися себе. Він гуляв дуже мало й майже лише з Зонею та Леною. Вони обі були нерозлучимі. Його лице смагляве, пригадує тип полудневий. Раз здавалося мені, що мушу доконче обернутися; обернувшись, стрітилася з його поглядом. Перелякана тим, відвернула я очі в противну сторону зали, зворушена чудним чуттям.

      Помимо музики й танців, помимо бесіди з різними знайомими, давила мене якась нудьга, якийсь сум. В глибині серця немов боліло мене, що він не зблизився до мене ані одним кроком.

      – Які ви нині гарні! – сказала мені раз тихесенько панна Марія. – Наче та надрейнська золотоволоса русалка Лореляй, лише чому ви такі втомлені й сумні? Коли б я не знала обставин, серед яких живете, то подумала би, що тужите за кимсь.

      Вона всміхнулася любо, а я здвигнула байдуже плечима.

      – Мені всі байдужі, а щодо втоми, то я вийшла вже з дому прибита.

      – А з ним гуляли ви? – спитала нараз живо, мов пригадувала собі щось.

      – З ким?

      – З Орядином.

      – Ні.

      – Ах! Так пождіть, я познайомлю вас з ним зараз. – Вона й встала, щоби підійти до нього. Він саме в цій хвилі стояв нахилений до Зоні і слухав уважно, що вона йому говорила.

      – Панно Маріє, ні! – кликнула я стиха.

      Вона подивилася, зчудована, на мене.

      – Оставте, прошу! – просила я її з притиском.

      Вона дивилася хвилину мовчки на мене.

СКАЧАТЬ