Письменники про футбол. Літературна збірна України. Юрій Андрухович

Чтение книги онлайн.

      – Ви казали, що були свідком розстрілу?

      – Боронь Боже! То Артемій був та й мені оповів, а я – де там…

      – Тобто ви самі не бачили, але розповсюджуєте.

      – Перепрошую. Більше не буду. Але ви мені не дивуйтеся, бо я вар’ят. У Львові колись таких сьвірками називали. От і я сьвірк. Знаєте, як один хлопець не хотів до війська йти і казав, що він цвіркун? Ото він на кожне питання відповідав: «Сьвірк! Сьвірк! Сьвірк!» От і я так: «Сьвірк! Сьвірк! Сьвірк!» Що з дурного взяти?

      – А навіщо ви крадете одяг і м’ячі у футболістів, а підкидаєте старе лахміття?

      – А це не я!

      – Тоді хто? Тут же ж нема більше нікого!

      – Та й мене нема. Але вони є.

      – Хто?

      – Ті, що стежать за вами.

      Капітан здивовано роззирнувся.

      – Ви їх не побачите, – сказав старий. – Вони думають, що гра усе ще продовжується.

      – Яка гра?

      – У м’яч.

      – Хто – вони?

      Та старий скорчив дурну міну і засміявся:

      – Сьвірк! Сьвірк! Сьвірк! Сьвірк!

      Капітан підніс до очей фотоапарат і клацнув раз і другий. Старий завмер, зображаючи невимовну радість на поморщеному обличчі, потім відвернувся і, згорбивши плечі, пішов поміж кущами, при цьому жодна галузка навіть не здригнулася, коли він її зачіпав.

      – Так я і думав – божевільний, – промовив капітан і подивився на учителя. – А ви що мовчите?

      – А що я можу сказати?

      – Ну, ви тепер зрозуміли, що усе це маячня? Що жодного розстрілу не було? А той квадрат міг утворитися, наприклад, тому, що там колись закопали вапно. Одне слово, я вас попередив. Зберете учнів і поясните усю ситуацію. Ніхто нікого у 1946 уже масово не стріляв. Вони ж не були бандерівцями. Чого їх було стріляти?

      – Я розумію, – кивнув учитель. – То ви мене не будете притягати… до відповідальності…

      – Ні. Але з учнями переговоріть обов’язково. Інакше будуть неприємності і в директора школи, і у вас.

      Вони вийшли на вулицю і, коли капітан потиснув руку учителеві, то відчув, що рука його холодна і волога.

      Завідувачем архіву КГБ був старий кадровик Бураченков, на пенсію його не відпускали, бо, працюючи в органах ще з довоєнного часу, носив у своїй голові безцінну інформацію, по яку сягали усі львівські чекісти. Бураченков мав честь бачити самого Лєніна і з радістю виступав по школах, розповідаючи про цю незабутню зустріч, із роками додаючи усе нові й нові деталі та збагачуючи розмову з вождем усе новішими афоризмами, які старанно виписував з книги «Золоті думки».

      Капітан Королюк завітав до архіву наступного дня з самого ранку і поцікавився, чи чув Бураченков щось про розстріл семінаристів. Старий чекіст хитро усміхнувся, закинув ногу на ногу і глибокодумно переплів пальці на об’ємному животі. На його лисому черепі запульсували жилки, а кошлаті брови насупилися.

      – А для чого тобі знати те, про СКАЧАТЬ