Намір. Любко Дереш

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ на ваших очах хлопчик із феноменальною пам’яттю вип’є п’ять бокалів пива!

      Хлопчик на сцені випиває п’ять бокалів пива. Овації.

      – А зараз, – продовжує конферансьє, – хлопчик із феноменальною пам’яттю облюрає глядачів із першого по третій ряди. Можете не тікати! Я ж казав: хлопчик із феноменальною пам’яттю!

      Так от: хлопчик із феноменальною пам’яттю – це про мене.

      2

      Для мене все почалося в одинадцять років. Я виліз на дерево і побачив там щось таке, що назавжди змінило мою пам’ять, перетворило її з мілкої калюжі на бурхливий океан.

      Мабуть, вам цікаво знати, що ж такого було на дереві? Гм, не пам’ятаю. Щось текуче, туге, іронічне… Справді, не пригадую.

      Я виліз на запилюжену липу, старе крислате дерево. Смеркалося, і я вже от-от мав іти додому, як мене потягло підкорити ще одну «висоту». Все дитинство я був деревним альпіністом. Не знав для себе кращої розваги, ніж видертися на дерево і дослідити, що видно з його верхівки.

      Липа, про яку я говорю, була найвищою в околиці нашого закутка. Далі, за містом, росли й вищі дерева – буки, приміром, два височенних дуби. Про ліс годі й говорити – але ж там самі сосни, а від сосен знаєте, які потім руки будуть?

      Як я вже казав, сонце за пару хвилин мало закотитися за горизонт. А мені закортіло вилізти на дерево і подивитися на захід. Я виліз і побачив там щось дуже цікаве.

      Але не пам’ятаю що. Наступне, що можу пригадати, – себе у пропахлих димом джинсах, залатаних на лівому коліні (на латці – Качур Дональд). Похитуючись, простую стежкою попри водокачку до своєї хати.

      3

      Я вчився в міднобуківській школі у час, коли вона вже була об’єднаною. Хто жив у Мідних Буках, знає: до 92-го у місті було дві школи – «номер перша» і «номер друга». Але потім почалися всі ці незбагненні від’їзди і місто знелюдніло. Ми й самі збиралися виїжджати – планувалося обміняти хату на квартиру в Тернополі, поближче до баби Віри, маминої мами. Бабця вже старенька була, і мамині сестри по черзі їздили доглядати за нею. Але якось із переїздом усе зволікалося. Та й по-серйозному, як бачу тепер, про це взагалі ніхто не думав.

      Одне слово, відбувся масовий виїзд сімей, так що довелося об’єднати дві школи в одну. Приміщення школи номер один (яке було аварійним) переробили під котельню, де, до речі, мій тато працював нічним сторожем. А колишній шкільний спортзал, що був окремою будівлею, мав стати складом текстилю. Іронія в тому, що склад так і не наповнився нічим, крім тютюнового диму, коли мій батечко закурював «Приму».

      З грошима тоді було непросто. Та й місто саме по собі видавалося тривожним і порожнім. Як той склад зі стертою розміткою для баскетболу на підлозі.

      У 92-му, коли я ходив до шостого класу, дітей у місті залишалося небагато. Фактично, всі діти зі школи номер один перейшли у класи А, а з другої – в класи Б.

      Я був А.

      4

      Надворі буяв травень, я не міг дочекатися, коли закінчиться чверть СКАЧАТЬ