Намір. Любко Дереш

Чтение книги онлайн.

      Баба моєї капітуляції не чекала, тому навіть розгубилася. Певне, гадала, що я буду впиратися та відбріхуватись, переконувати її у протилежному. А так моя реакція навіть навіяла страх, адже одне діло називати свого внука чортом, а зовсім інше – дізнатися, що твій онук і справді чорт. Вона пояснила, що я вже ніби не людина, але й не антихрист. Мовляв, вищі сили прислали мене приготувати її душу до страждань пекельних. Я підтвердив, що справді є певною різновидністю нелюдів, які готують переднебіжчиків до переходу.

      Такий поворот запровадив у наші стосунки щось нове. Баба змирилася з моєю присутністю. Більше того, тепер нелюд із клепсидрою не викликав у неї панічного бажання запорпатися в перини і затамувати подих, як це було колись. Такі зміни я міг тільки вітати, адже це був рух до прийняття фактів.

      Ще кілька днів баба всіляко адаптувалася до ідеї моєї потойбічності. Нарешті одного дощового, камерального за настроєм вечора – то був початок квітня – вона почала потроху переповідати власне життя.

      10

      Мої дні в Хоботному були схожі.

      Готував їсти. Прав бабину білизну, крохмалив постіль. Гуляв за селом. Вивчав залишки колгоспних стаєнь – за кілометр від Хоботного, посеред поля, що заросло гірчаком.

      Ознайомився з бібліотекою діда, професора Галушки, і виявив, що дідо мій був навдивовижу всебічною особистістю. Може, аж занадто всебічною. Його широкі інтереси до знань межували зі всеїдством.

      Взагалі, мій дідо (дивно, що я не згадував про це) за спеціальністю був математик. Сам я діда пам’ятаю дуже приблизно. Він помер, ще коли мені було п’ять, а мо’, й давніше. Пригадую діда, і неодмінно з’являється відчуття, ніби ми були спорідненими душами.