Залишенець: Чорний ворон. Василь Шкляр

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ і матючнею також почали гамселити отамана кольбами, і так гамселили, що приблуда із недалекого Жаботина Фєдька Пєсков, котрий показав їм дорогу на хутір Кресельці, напужив у штани і довго не міг допетрати, що це воно таке гаряче (чи не кров?) стікає по литках. Перелякався в смерть вилупок, хоча й не знав, що через тиждень загойдається в зашморгу на сухій гілляці.

      А кацапидли ніяк не могли вгамуватися, і хтозна, скільки б вони ще зганяли злість на мертвому, аж тут гримнув ще один постріл – то вже Митрюха Ґєрасімов вихопив мавзера і пальнув у синє квітневе небо.

      – Давольно, прідуркі! Кто нам павєріт, что ето сам Чучупака! Атвєзьом-ка лучшє бандіта к єго радной матушкє! Пусть палюбуєтся.

      І вони прив’язали понівечене тіло до коня й поволокли аж у Мельники.

      Слідом їхала підвода, на якій везли зв’язаних Петра Чучупаку і Павла Солонька. Петро сидів скам’янілий, а Павло закусив нижню губу, і тоненька цівочка крові стікала йому на підборіддя.

      5

      Перед Чорним шляхом, що пролягав через ліс, Ворон потяг за повід ліворуч, але Мудей став як укопаний. Став, застриг вухами, і Ворон ще раз завважив, що праве вухо коня живе – навскіс надрубане, трохи вкорочене, проте чутливе і сторожке. Зовсім недалечко заскрекотала сорока, видно, угледіла простоволосого вершника, а може, запримітила й когось іншого, бо чого б це Мудей зупинився ні сіло ні впало, коли йому велено було «цоб». Ворон зняв з-за спини карабін, взяв його навпереваги і повів очима поміж дерев, поки зачепився поглядом за густу вільшину Проте нічого не застеріг, то приклав до рота долоню човником і тихо каркнув. За мить у вільшині теж почулося «кар», але якесь несміливе, тонкоголосе, мовби це ота сорока-білобока перекривляла Ворона. Втім, він добре знав, що це не сорока, і клацнув замком карабіна.

      – Вороне, ти живий? – почувся голос, а за тим голосом із вільшини виплив вершник на легкому, як тінь, коні, при шаблі, у короткому кожушку й сивій високій шапці з блакитним шликом. – Ти живий…

      Леле, це була Дося Апілат, грушківська молода козачка, яка воювала в холодноярському гайдамацькому полку ще з Василем Чучупакою, і Ворон бачив її, може, разів зо три, але так, не в бою. У бою, казали хлопці, це була сатана, вона рубала з обох рук, ординські голови сипалися, як кавуни, і в найгустішій ворожій лаві за нею залишалася кривава просіка. Ворон мало йняв тому віри, бо яка могла бути диявольська сила в тендітному тілі дівчини, хай і гінкому та пружному, але все-таки дівочому тілі, ліпленому не для того.

      Що було насправді могутнім у Досі, то це її довга розкішна коса, яку непросто було сховати навіть у глибокій папасі, – Дося заправляла під шапку свій скарб по-факірському якимось особливим фасоном, із таким викрутасом, що Ворон аж рота розкрив, коли це побачив за першої їхньої зустрічі на подвір’ї Мотриного монастиря.

      «Прив’язати?» – грайливо примружила ясні оченята, в яких гарцювало два скупаних у смолі СКАЧАТЬ