Залишенець: Чорний ворон. Василь Шкляр

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ куди йому треба, а то якось підліз під бугая, взяв того за передні ноги й підняв над землею. Бугай так перелякався, що потім, люди казали, сахався навіть корів. Але то пусте, ось де небачене диво – хлопець став вітром, розчинився у ньому, став вихором, веремією, бо, видно ж, недарма він і звався Ярком, по-дорослому – Веремієм.

      Похитуючись, він зійшов на землю з крила вітряка, довго дивився стуманілим поглядом на Ганнусю, потім ні сіло ні впало спитав:

      – Хочеш теплого борошна?

      – Хочу.

      І вона їла тепле просяне борошно прямо з його руки, як лоша.

      – А хочеш – підемо вниз на берег і нап’ємося з джерела?

      – Хочу.

      І вона пила воду з його пригорщі.

      – А хочеш покружляти отак зі мною?

      – Хочу…

      Того ж вечора вона злилася з вітром, їй було зовсім не боляче, тільки солодкий страх пронизував тіло, як на гойдалці понад безоднею, коли душа стискається в макове зерня.

      Ярко пообіцяв, що коли вони поберуться й стануть на ноги, то відкупить у дядька Трохима цього млина. Але невдовзі Ярка постригли в солдати. Повернувся він через довгих шість років, бо після німецького фронту ще воював у кінно-гарматному дивізіоні Армії УНР під командою полковника Алмазова. Коли в листопаді двадцятого петлюрівці відходили за Збруч, Ярко вирішив пробиратися додому: краще пропасти, ніж іти з ганьбою на чужину. Він повернувся цілий-цілісінький, з одним невеличким шрамом, та й то у такому місці, що його могла побачити тільки Ганнуся. «Боже! – сплеснула вона в долоні, коли вгледіла вперше. – А якби…» – «Я б тоді застрелився, – сказав Ярко. – Прямо з гармати».

      Вони одружилися, взялися будувати нову хату, вже й верх викинули, та прийшли денікінці й усе пустили за димом. Тоді Ярко подався до лісу. «Я недалеко, не плач, – сказав він Ганнусі. – Буду навідуватись».

      Невдовзі всі почули про отамана Веремія. Отаман-вітер. Сьогодні він у Гунському лісі, а взавтра вже на станції Фундукліївка перевіряє документи в більшовицьких комісарів чи десь під Златополем товче продзагін, який виїхав дерти «развйорстку».[8]

      Додому навідувався зрідка. Одного разу прийшов уночі з чужим, схожим на сову чоловіком, який мав ширшу, ніж довшу, голову й закандзюбленого носа. «Не бійся, Ганнусю, це Чорт, – сказав Веремій. – Гарний хлопець, то він тільки зверху такий набурмосений». Чорт спробував усміхнутися, проте став ще страшнішим. Повечерявши, він пішов надвір вартувати отаманову ніч. Це було чотири місяці тому, вони любилися довго й жадібно, після того вона завагітніла і прийняла це як Божу ласку. Шкода було, що минуло стільки часу, а про це досі не знав Веремій.

      Біля Високої Греблі Ганнуся підіймалася до вітряка, що похмуро маячів на пагорбі, і за кожним кроком відчувала дедалі гострішу тривогу Що там? – чи не ждуть її часом оті, в шкуратянках, що приїжджали бричкою, а тепер вирішили посміятися з неї, поглумитися, заодно й довідатись, чи знає вона про СКАЧАТЬ