Калейдоскоп часу. Лариса Денисенко

Чтение книги онлайн.

      – Я знаю, що його кличуть Любомир. І що сьогодні його дзвінка дуже чекала одна дівчина.

      – Для людини, яка знайшла розбитого інсультом у кущах, ви знаєте дуже багато.

      – Так. Я завтра обов’язково прийду, інакше буде якось не по-людськи.

      Оскільки я на нього дивилася, видно, з якимось викликом чи очікуванням, він сказав нахабно й іронічно:

      – Ну, що ви. Дуже навіть по-людськи. Розвернутися й піти, адже це не ваша проблема, правильно?

      – А чому ви дозволяєте собі так зі мною розмовляти?

      – Вибачте мені.

      Він якось так це чесно сказав, що я відірвала своє тіло від жахливо незручного стільця і попросила список того, що буде необхідно хворому найближчим часом.

      – Давайте пройдемо до мого кабінету, пані Янголе. Я вам усе напишу.

      І він справді все написав своїм дивним лікарським почерком, так само важким для сприйняття, як сучасна лікарська ковбаса.

      – Розберетеся? – запитав іронічно.

      – Звичайно. Дрібниці. Спасибі, пане Демиденко А. Г.

      Це я встигла прочитати на табличці, прибитій до дверей його кабінету.

      – Артем Гаврилович.

      – Правда? А я вже подумала – архангел Гавриїл.

      Він усміхнувся.

      – Завтра йому можна буде тільки мінеральну воду без газу, ось, я вам написав. Розмовляти поки що він, на жаль, не зможе. А от ви можете з ним поговорити.

      – Про що?

      – Байдуже, нічого особливого. Ласкаві, заспокійливі слова. Ви коли-небудь когось жаліли?

      – Так. Себе, наприклад. Підходить?

      – Чудово. Щось собі говорили?

      – Угу. Дурепа та істеричка, якого біса ти так поводишся?

      – Гмм… Ну, загалом, і це теж цілком підійде. Головне – інтонація, от як говориш із собаками: ніжним голосом шепочеш якусь дурницю, і пес щасливий. Позитивні емоції потрібні, розумієте? Щоб організм розслабився, зрозумів, що він не кинутий і йому потрібно спрямувати всі сили на відновлення.

      – Так. Спасибі.

      Цієї ночі я вперше за кілька місяців спала так міцно, що ледь відреагувала на ранковий дзвінок будильника. Такий собі кинутий на зручний матрац організм.

      Звісно, я не говорила Любомирові, що він дурепа та істеричка. Я змочувала йому губи, він перебував у замутненому стані, приходив до тями, відкривав очі й вивчав ними стелю, знову засинав, молоденька сестра сказала, що це абсолютно нормально. Білий поділ її халата раз у раз торкався мене, як хвіст великої кішки.

      – Вибачте, а я можу поговорити з Артемом Гавриловичем?

      – Завтра він буде. Сьогодні відсипається після доби. Хочете, можна поговорити з Андрієм Павловичем, якщо він не на операції. Подивитися?

      – Ні, спасибі.

      Я дала сестрі грошей і сказала, що повернуся завтра. Потім подумала, що можу постаратися і знайти Лесю. На телефонній станції до мене поставилися з розумінням і СКАЧАТЬ