Калейдоскоп часу. Лариса Денисенко

Чтение книги онлайн.

      – Привіт, матусю! А я теж їду на конференцію! – пролунав у трубці Сергіїв голос.

      – І що, теж до Москви?

      – Ага. Давай я за тобою заїду.

      – О’кей. Заїдь. Допоможеш подарунки допхати.

      Щоразу, коли я чула цей голос, мені хотілося відхльостати його по щоках, дуже важко було з тим бажанням упоратися.

      …Минуло більше року, але вона зовсім не змінилася. Стояла біля дверей вагона, нервово перебираючи стрункими ногами: «Пред’являємо квитки, пасажири, паспорти у відкритому вигляді!»

      Я стала навшпиньки й пригнула голову Сергія.

      – Слухай мене уважно. Зараз ти тишком-нишком звідси йдеш.

      – Що таке? Голову відпусти!

      – Не перебивай, козел ти блудливий, вона тут.

      – Та хто? Можеш говорити нормально?

      – Провідниця Іра. Чи ти її побачити хочеш?

      – Хто? А, ну так. Московський поїзд… От чорт. Невдача.

      – Угу. Саме так. Ти йдеш, відстоюєшся за кіоском до відправлення поїзда, потім підбігаєш до іншого вагона, начебто ти спізнюєшся, давай до сьомого, я тебе всередині зустріну й до цього моменту постараюся щось придумати, щоб поміняти для тебе місце. Зрозумів? Швидко давай, бо вона…

      Вона дивилася на нас. Усміхалася. Мені.

      – Доброго вечора!

      – Доброго.

      – У відрядження?

      – Угу. Конференція.

      – Ви з… колегою в одному купе! Приємної дороги.

      Вона дивилася на нього байдуже. Він здавався напруженим.

      – Зовсім її не пам’ятаю. А вона нічого. Треба ж такому трапитися, начебто не зі мною було. Тільки не починай знову на мене злитися, мамцю, я все зрозумів, – шепнув він мені. Відвернувся. Дивився у вікно. Червонів. Йому було соромно. А ще я його дратувала.

      Я пішла замовляти капучино. Не тому, що хотіла це пити. Мені потрібно було перекинутися з нею словом.

      – Іро, хоч ви й назвали мене серйозною жінкою, але й у вас витримка залізна.

      Вона дивилася на мене здивовано.

      – Слухай, я все розумію, якщо тобі неприємно його бачити, я відправлю його до іншого вагона, це не проблема, наші колеги мають їхати в сусідньому вагоні або через один. Він поміняється з кимось із них місцями.

      – Ви про кого? – запитала вона.

      Я підвела очі, мовляв, Ірцю, тільки не треба розводити тут фіті-міті.

      – Про вашого колегу, я правильно розумію? Але навіщо його кудись відправляти?

      Було не схоже, що вона знущається.

      – Тому, що це і є Сергій.

      Вона зблідла.

      – Сергій? Сергій?… Це не той.

      – Не той?

      – Ні.

      – Ти впевнена?

      – Повір мені, я його, ну, того Сергія, дуже добре пам’ятаю.

      Так СКАЧАТЬ