Кров кажана. Василь Шкляр

Чтение книги онлайн.

      – А що, є причина?

      – І не одна. По-перше, я застрахував своє життя на таку круглу суму, що сам здивувався, як багато я коштую.

      – Ти здурів, – сказала я. – Чи ти… чи ти справді думаєш, що це так серйозно?

      – Ні, я думаю про тебе. І хочу випити з тобою без будь-якої причини. Хоча, крім того, що я вже сказав, є ще один привід. Сьогодні я отримав дуже солідне замовлення. Лишилося дістати матеріал.

      Ну от, знову борги, подумала я.

      Він перевдягнувся, заніс дров і розпалив у холі камін. Зробив мені коктейль, а собі націдив склянку віскі без льоду й потяг його майже до дна. Утім, випити Нестор умів.

      – Іванько вечеряв? – спитав він.

      – Так, і Трезор теж.

      Колись Нестор привіз їх додому обох разом. Ще як тільки ми переїхали в цей будинок, він вирішив одразу завести собаку й побачив у райцентрі на автостанції карлика, який продавав цуценя – помісь вівчарки з якимось шолудивим Рябком. Коли вже сторгувалися, карлик зненацька сказав: «А Іванька візьміть безплатно. Кращого сторожа вам не знайти!» – «Якого Іванька?» – не зрозумів Нестор. «Оцього, – карлик тицьнув себе пальцем у груди. – Іванькові не треба платити, Іванько, як і пес, служитиме вам тільки за харчі».

      Напевне, через оту чудну умову Нестор ніколи не забував запитати, чи вечеряв Іванько, чи не голодний Трезор.

      Ми сиділи біля вогню, мене оповивав легенький хміль, огортало тепло, що сходило від каміна, а в роті перекочувалася маслинова кісточка, мов лісковий горішок, і я згадувала, як тоді, уперше, до нас завітав отець Серафим – не висвячувати оселю, а «на риболовлю», – як ми втрьох сиділи біля багаття, щоправда, не тут, а над річкою, й отець Серафим, випивши чарку і запаливши «кемел», сказав, що немає людей без гріха, але для того й існує таїна покаяння, щоб кожен міг висповідатися, тобто розповісти перед священиком Богові про свої недобрі вчинки, бо тільки так можна сподіватися на їх відпущення. І тоді я запитала у нього, авжеж, запитала саме тоді, коли Нестор десь одійшов на хвилину, – а перед ким ви сповідаєтесь, отче? – і він відповів: хотів би перед тобою, мій ангеле, – і я відчула таке збудження, що запаморочилося в голові, а коли він сказав, що проведе мене в царські ворота, куди іншим заходити зась, ледве стримала стогін, бо царські ворота мені ввижалися… чорною ширмою, за якою тебе жде таїна… таїна сповіді… я вже чула про це від одного чоловіка, чиє лице давно стерлося з пам’яті, а чорна ширма лишилася. І таїна… й ангел… І те, що нас ніхто і ніде не жде, але ми про це ще не знаємо.

      Коли в пляшці зосталося майже на дні, Нестор подивився на мене «чоловічим» поглядом, спитав ненав’язливо:

      – Ти сьогодні… як?

      – Кепсько, – сказала я. – Голова поболює. Ці візити… Чи це від випитого, чи на зміну погоди.

      Якби я знала, що станеться потім, я б йому не відмовила, а так він одразу змінився з лиця і ні сіло ні впало сказав:

      – Мабуть, піду кину сіті.

      – Знайшов час! – я ледве СКАЧАТЬ