Ключ. Василь Шкляр

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ повела плечима і взяла мене під руку, її коротенька лисяча шубка тепер зігрівала нас обох, та замість того, щоб хвилюватися цією близькістю, я відчув іншу тривогу. А коли ми завернули у скверик, то уповільнив крок: раптом здалося, що це вона веде мене до цього будинку. У ліфті я навіть витримав паузу – чи не натисне Сана кнопку третього поверху? Але ні, вона була з тих жінок, які не лізуть поперед батька в пекло.

      Я дістав ключ і, перш ніж стромити його в замкову щілину, багатозначно подивився на Сану. Вона була незворушна. У коридорі зняв із неї лисицю і повісив на вішалку, як свій мисливський трофей.

      – Тут так тепло, – сказала вона.

      Порипуючи старим дубовим паркетом, ми перетнули одну кімнату, другу, потім зайшли на кухню. Сана здригнулася, коли раптово загримів холодильник.

      – Не так уже й порожньо, – сказала вона і позирнула на стінку, де висів телефон. – О…

      – Він не працює. І, схоже, давно. Якби телефон працював, то все було б набагато простіше.

      – Що ти маєш на увазі?

      – Хтось би давно подзвонив. Якщо не він сам, то хтось із його знайомих, і можна було б дещо спитати.

      – Логічно, – сказала Сана. – А щоб подзвонити на АТС, ти не знаєш номера цього телефону.

      – Мені здається, що він просто давно не оплачувався, через те його відімкнули. Номер можна дізнатися за адресою.

      – То в чому ж річ? – звела вона свої безтямно тонкі брови.

      – Річ у тому, що господар не просив мене стромляти носа ні в його телефон, ні в розетку. І потім я взагалі не знаю, чи це його власна квартира, чи наймана.

      – Але ж людину спіткала біда. Як вона може про щось тебе попросити?

      – Біда? Хтозна… До того ж цілком можливо, що офіційні розшуки тільки нашкодять чоловікові. Може, він од когось переховується. Може, йому так зручно, щоб тут хтось жив, а він тим часом…

      – Сумніваюся, – сказала Сана. – Це тобі зручна така версія. Зручна доти, доки тебе не турбують.

      – Твоя правда. Але приблизна. Чогось вип’ємо?

      – Тільки не шампанського. А то я можу втратити самовладання.

      Я відкоркував пляшку білого мартіні, і ми примостилися на дивані, який нагадував напіврозгорнуту книжку. Столика тут не було, ми тримали склянки в руках, і вони застерігали нас від необачних рухів.

      – Є ще поштова скринька, – сказала Сана. – Ти зазираєш у неї?

      – Нічого, окрім газети «РІО» та запрошень поремонтувати телевізор. Але ж сама бачиш: тут телевізора нема.

      – Можу тобі подарувати, – без тіні усмішки сказала Сана. – Я казково багата людина.

      – Дякую, я не страждаю без телевізора. А тобі перепала спадщина?

      – Ні… Хоча можна сказати й так. Мені перепала спадщина.

      Вона зробила довгий ковток і стала вслухатися у смак вина. Я зрозумів, що зачепив Сану за живе. Але мені дуже хотілося дізнатися про одну річ, і я знову злегенька натис на її вразливе місце.

      – Ти СКАЧАТЬ