Рай. Центр. Люко Дашвар

Чтение книги онлайн.

      Свиря з Микишкою мовчали, ніби у чомусь провинилися. Дівча скрутилося, і куми ніяк не могли втямити – чи плакало, чи сміялося гірко. Так гірко, що куми врешті спробували заговорити до неї. Хай би відволіклася й заспокоїлася, раз уже випало далі жити.

      Для годиться Свиря зіп’явся на ноги, підскочив, та над землею не полетів.

      – Е-ех, пропав Божий дар…

      Микишка брови насупив, на дівча глянув.

      – Люба… – хтів лагідно, та щось у горлі стало. – Як звешся?

      – Get out, – глухо. Сльозу втерла.

      Свиря очі витріщив. Микишку в бік – штрик.

      – Святий Боже! Що за ім’я таке поганське – Гетаут?! Казав же – турки! А ти все «ляхи, ляхи»…

      – Та чого б це туркам по християнському раю вештатися?

      – Отож! Мабуть, несила нехристам, вони й скочать у Дніпро. А ми, дурні, слідом…

      Микишка знов на дівча очі скосив.

      – І з чиїх така? – із сумнівом.

      – Ні з чиїх. Сама по собі…

      На ноги непевно зіп’ялася… І пішла геть. Мокрою спідницею обліплена, як зранений вояка бинтами. Ні тобі – «дякую», ні – «хай вас Бог береже». Точно – з турків.

      Свиря проводив дівча недобрим поглядом, приклав до живота долоню.

      – Куме! Їсти хочеться. Ото б зараз саламахи затовкти.

      – Дивись…

      Микишка з осторогою взяв зі сходинки мобільний телефон, спантеличено потрусив ним, наче від того незрозуміле приладдя враз пояснило б свої секрети. З телефону бризнула вода.

      – Гетаут лишила.

      – Кинь гидоту. – Свиря озирнувся. – Пішли собі притулок у раю шукати. Може, надибаємо на когось із рідні чи, якщо Божа ласка, товаришів-серденят зустрінемо.

      Микишка вкинув мобільний за пазуху. Кивнув – підемо.

      Трійця

      Київський Поділ ще багатий на щурячі кутки. Поряд із пафосними новобудовами – стара та давня архітектурна розкіш. По ранжиру. Якій пощастило потрапити до списку пам’яток, тій – реставрація. А іншим… На підфарбований фасад глянеш – чисто стара повія на заробіток налаштувалася. А як затягне в арку-горлянку та викине у внутрішньому дворику – то отут вам і справжній старий Поділ. Облуплені стіни, дерев’яні веранди, персональні сходи-драбини до помешкань на другому поверсі, сарайчики з поламаними дверима, огірки упереміж зі страшенно красивими ружами під єдиною на увесь двір вишнею. І крім знаних кожним житцем дворику котів ніхто не сміє по тій красі товктися. Навіть щури, бо, хоч житці і вчать котів за щурами ганятися, ті однаково тут царюють.

      Справжні хазяї незбагненно дорогих подільських нетрів зазвичай здають їх в оренду, а самі скніють у сучасних багатоповерхівках десь на Оболоні чи Дарниці. І намагаються не сумувати, дивлячись з вікна десятого чи двадцятого поверху на щільне нагромадження сірих будинків-сталагмітів десь на Оболоні чи Дарниці. Оку важко СКАЧАТЬ